Глава 10

Перекусивши та дочекавшись, поки висохне одяг, ми почали збиратися в дорогу. Тай сказав, що десь за добу шляху від нас є містечко під назвою Верика. Якщо нічого в дорозі не затримає, то до завтрашнього вечора будемо на місці. Здається, ми відхилилися досить сильно на схід, тоді як Сонерія знаходиться на північному сході. Це радувало, але думка про те, що темні все одно будуть активно мене шукати, трохи затьмарювала радість.

Щоб не навантажувати Ворона, Тай вирішив йти пішки. На щастя його вампірська витривалість, підживлена моєю кров’ю, це дозволяла. Тільки ось залишалась одна малееенька проблема...

- Емм… Тай, — я зам'ялася, не знаючи як сказати, щоб не виглядати безглуздою. Але, з іншого боку, якщо не скажу – буду виглядати ще безглуздіше. – Я верхи їздити не вмію!

- Серйозно? – Тайлен завис, не донісши сідло до спини Ворона. – Як же ти вчора стільки часу їхала, ще й без сідла?

- Ох, краще тобі не знати! – мимоволі зітхнула я, згадуючи свої екзерсиси.

- Тоді доведеться навчитися, — нарешті отямившись, вампір флегматично знизав плечима. – Якщо вже ти вчорашні перегони витримала, то триматися в сідлі навчишся без проблем. Заразом навчу тебе сідлати коня. Йди сюди!

Наступну чверть години Тайлен докладно розповідав і показував, як осідлати Ворона, а потім вручив мені сідло та сказав зробити це самій. Проблема виникла одразу ж: Ворон виявився занадто високим, через що я не могла нормально накинути пітник, не кажучи вже про сідло.

Поки я стрибала навколо коня, намагаючись хоч якось впоратися з цим нелегким завданням, Тай веселився від душі! От зараза, міг би й допомогти бідній дівчині! Нарешті Ворону набридли мої танці з бубном, і він просто опустився на коліна.

- Тьху, а відразу не можна було так зробити? – обурилася я та продовжила свої маніпуляції.

Нарешті, коли все було готове, прийшов час забратися в сідло. Уявивши, як я буду лізти на цю махину під дикий регіт одного нестерпного вампіра, я ласкаво погладила єдинорога по шиї.

- Ворон, сонечко, опустися, будь ласка, ще раз.

Пирхнувши погоджуючись, Ворон єхидно покосився в бік Тайлена та знову опустився на коліна. Перекинувши ногу через його спину і вмостивши свій зад у сідлі, я миттєво піднялася на добрі пару метрів. Обережно поворушилася, намагаючись прийняти зручніше положення.

- Ти йому сподобалася, - хмикнув Тай, спостерігаючи за нами. – Зазвичай він нікого крім мене не слухає.

- Ти теж мені дуже подобаєшся, красунчику, - я ласкаво погладила Ворона по шиї. Той задоволено фиркнув і нетерпляче переступив з ноги на ногу.

- Гаразд, вирушаємо, - махнув рукою Тай. – Якраз по дорозі попрактикуєшся. Поки підемо не дуже швидко.

Цього разу було вже не так страшно. Виконуючи вказівки Тайлена, я почала звикати до верхової їзди, а до вечора почувалася вже набагато спокійніше. Та й Ворон поводився дуже слухняно й терпляче, за що я була йому дуже вдячна! Ми навіть трохи проїхалися галопом. Подолавши величезне бажання кинути поводи та, притиснувшись до шиї коня, жалібно застогнати, я все ж таки зібралася з силами і зробила все так, як сказав Тайлен. Якщо бути зовсім вже чесною, мені навіть трохи сподобалося.

- Тай, а розкажи мені щось про вампірів, – попросила я, коли їхати мовчки стало зовсім нудно.

- Що саме ти хочеш знати? – ідучи поруч, вампір задумливо подивився на мене.

- Ну, наприклад, як часто вам потрібно пити кров?

- По-різному, - знизав плечима Тайлен. – Якщо не отримувати травм і не використовувати магію, то більшу частину поживних речовин ми отримуємо зі звичайної їжі. У такому випадку достатньо кількох ковтків десь раз на місяць. У разі великої втрати крові або сильного виснаження, потрібно набагато більше. Вибач, що я тоді тебе ледь не вбив - занадто велика спрага була.

- Ну, не вбив же, - я посміхнулася. – А чому ти сонця не боїшся?

- В сенсі? – Тайлен отетерів.

- Ну, там, звідки я родом, є легенди про вампірів. У них говориться, що вампіри при світлі дня перетворюються на попіл. Здається, це пояснюється тим, що у них настільки темна сутність, що не витримує світла сонця, чи щось таке.

Почувши це, вампір голосно розсміявся. Мої слова його явно розвеселили.

- Кумедні у вас легенди, - нарешті, насміявшись, він все-таки з усмішкою відповів. – Дурниці це все! Для нас сонце так само небезпечне, як і для звичайних людей. Що ще в них говориться?

Я задумалася, згадуючи:

- Ще кажуть, що вампіри сплять у трунах, а вбити їх можна тільки осиковим кілком або сріблом. А, ще вони бояться часнику і живуть вічно.

На цей раз Тайлен не сміявся, а лише насмішкувато хмикнув. Мабуть, до будь-якої нісенітниці вже був готовий.

- А що таке труни?

- Емм, - я задумалася. Зовсім забула, що в цьому світі не заведено ховати в трунах - зазвичай тіла спалюють на похоронних вогнищах. – У деяких народів заведено закопувати померлих у землю в дерев'яних коробках.

- Жах, ніколи не чув про такі варварські звичаї. Сама розумієш, це звичайна дурниця. Ліжко як було, так і залишається найкращим місцем для сну, а ставлення до часнику це справа суто особиста – комусь подобається, а комусь ні. Вбити вампіра можна чим завгодно, як і людину. Інша річ у тому, що ми все ж таки більш витривалі й регенерація у нас працює набагато швидше, тому щоб це зробити доведеться постаратися. І живемо ми не вічно. На жаль чи на щастя, навіть не знаю. Довше людей, але не вічно.