Глава 8

Я сама не помітила, як опинилася на вулиці і налякано притулилася до стіни спиною. Серце відчайдушно намагалося вирватися з грудей і втекти з цього дурдому, а в голові крутилася тільки одна думка: треба щось робити! Не можна залишати Тая там одного! Але що я можу зробити? Там ціла купа кровопивць, а я навіть із половиною одного вампіра впоратися не зможу!

«Так, заспокойся!» - я подумки дала собі ляпаса і прикусила губу, намагаючись вгамувати паніку. – «Все буде добре. Що сказав Тай? Правильно, треба піти до стайні і знайти якогось Ворона, а там уже буду щось думати. Інше питання: де тут знаходиться стайня?»

Я обережно виглянула з-за кута і, не побачивши сторонніх рухів, оглянулася вже сміливіше. Маєток був оточений густим темним лісом, з якого в будь-який момент міг з'явитися якийсь ворожий вампір, тому я все так само тримала кинджал напоготові і, притулившись спиною до холодної стіни, щоб не дати потенційному ворогу зайти ззаду, почала обходити будівлю проти годинникової стрілки. Повернувши за ріг, нарешті побачила іншу будівлю, дуже схожу на місцеву стайню.

Знову оглянувшись і не побачивши жодного ворога, я все ж не ризикнула виходити на відкриту місцевість і постаралася як можна непомітніше пройти під тінню дерев, сподіваючись, що якщо хтось і залишився на вулиці, то мене не помітить. Біля стайні все ж довелося вийти з укриття дерев, і на напівзігнутих ногах проскочити до входу. Обережно відчинивши важкі двері, я проскользнула всередину.

Судячи з усього, ця стайня більше використовувалася як склад, бо з двох боків уздовж стін була навалена купа всякого мотлоху: від посуду до одягу. Далі йшли стійла. З десятка тільки три були зайняті кіньми. Два з них були найзвичайнісінькі: один гнідий, другий сірий. А от третій – величезний, вороний, з дуже розумним поглядом кінь. Навіть ні, не кінь, а єдиноріг! Він єдиний з усіх нетерпляче тягнувся в мій бік, намагаючись вирватися з обплутавшої його шию мотузки.

- Ворон? – запитала я у коня, підходячи ближче, хоча сумнівів вже не залишалося.

Кінь заржав, ніби підтверджуючи мої слова, і ще активніше став вириватися з затягнутої на його шиї петлі.

- Почекай хвилинку, зараз звільню!

Переборовши страх перед цим велетнем, я все ж підійшла ближче до коня та взялася за мотузку.

- Ай! – я скрикнула, бо несподівано мотузка вдарила мене сильним розрядом струму! Зашипівши від спазму, що скував руку, я зробила кілька глибоких вдихів, приходячи до тями.

«Ну ні, я так просто не здамся!» - розлютилася я і, міцно схопивши петлю і  не звертаючи уваги на спазми та біль у руці, почала перерізати мотузку. Ворон же в свою чергу стояв спокійно і намагався не заважати. Як тільки я перерізала цю кляту мотузку то почала дмухати на опік на долоні та розминати спазмовані м'язи, кінь вискочив зі стійла і швидко побіг до виходу.

Я навіть встигла засмутитися: невже він вирішив мене кинути? Однак у наступну мить у стайню вскочив уже помічений мною в холі вампір. Не встиг він нічого зробити, як у нього на величезній швидкості влетів Ворон, причому цілив (і потрапив) він прям рогом вампірові в живіт, розпоровши того від пупка до грудей. Я відвернулася, глибоко дихаючи і намагаючись стримати знову нахлинувші блювотні позиви.

Ворон підійшов до мене і обережно поклав голову на плече, ніби заспокоюючи. Чомусь цей жест нагадав мені жест Тайлена там, у підземеллі.

- Спасибі тобі, - нарешті домовившись зі своїм шлунком не влаштовувати істерику, погладила єдинорога по носу.

Ворон фиркнув і підійшов до одного зі стійл, явно намагаючись щось сказати. У цьому відсіку виявився невеликий склад зброї: кілька ящиків з якимось зеленим порошком, один ящик зі стрілами, і ще купа луків, сокир, щитів і мечів.

Не будучи дурепою, я зрозуміла, на що саме натякає кінь, і повністю з ним погодилася: Тая треба рятувати, а ця зброя повинна хоч якось допомогти. Хоча, після цієї думки я таки відчула себе дурепою… розумна людина бігла б звідси щодуху! Але залишити Тая на вірну смерть я просто не могла! Думку про те, що він може бути вже мертвий, я відкинула, схопила перший-ліпший лук і почала набивати колчан стрілами, нарікаючи на те, що навіть почати вчитися стріляти з лука не встигла. Ну що ж, доведеться вчитися в польових умовах.

Коли я закріпила колчан повний стріл на спині, Ворон зубами витягнув звідкись із купи ганчір'я невеликий мішечок.

- Навіщо це мені? – запитала я, оглядаючи надану річ, втім, не сподіваючись на відповідь.

Однак кінь підійшов до ящика з темно-зеленим порошком і легенько вдарив по ньому копитом. Підійшовши ближче до ящика і відчувши жахливий запах тухлих яєць, квашеної капусти та вуличного туалету, я зрозуміла, чому Ворон хоче, щоб я взяла це з собою. І якщо вже мені від цих ароматів хотілося вмерти, вампірам з їх нюхом і того гірше буде.

Намагаючись не дихати, я схопила перший-ліпший підходящий предмет із купи мотлоху – ним виявився скляний уламок тарілки. Набрала повний мішечок цієї гидоти і міцно затягнула, а потім, прив'язавши його до ременя на поясі, спробувала витерти руки об штани, але зробила ще гірше і сама стала смердіти, як стадо обляпавшихся скунсів. Ну і чорт із ним, може через цей сморід вони до мене зайвий раз не сунуться!

Швидко оглянувши приміщення і не знайшовши більше нічого корисного, я різко видихнула і вийшла з конюшні, тримаючи лук зі стрілою напоготові. Оскільки попереду мене трусив величезний чорний кінь, якого тільки сліпий не помітить, ховатися вже не було сенсу.