Глава 7

Прийшла до тями я від якогось дивного звуку… чи то скрегіт, чи то скрип. Голова наче розривалася по швах, хотілося притримати її з обох боків, щоб з'єднати дві половинки в одне ціле. Невже від кількох ковтків вина такий відходняк може бути?

Зі стогоном обмацавши свою багатостраждальну голівоньку, я знайшла на потилиці величезну ґулю й одразу підскочила, згадавши вчорашнє викрадення. Через цей різкий рух у скронях з новою силою спалахнув біль, а перед очима все попливло. Тільки стіна, що опинилася поруч, врятувала мене від ганебного падіння на брудну й холодну землю.

Коли біль більш-менш вгамувався, я змогла оглянутися. Я перебувала, судячи з усього, в якомусь підвалі. У темному приміщенні було сиро і холодно, а єдиним джерелом світла виявилося маленьке віконце під самою стелею, у яке ледве-ледве пробивалися сонячні промені.

«Сидить дівчина в темниці, а коса на вулиці», - чомусь згадалася дитяча загадка. Ну, припустимо, дівчина є. Коси тільки немає. А шкода, нею від викрадачів було б простіше відбиватися, як в одному з фільмів з Джекі Чаном.

Відганяючи безглузді думки, я продовжила огляд місця мого ув'язнення. Або утримання? Загалом, перебування. Біля моїх ніг валявся плащ, на якому я до цього й лежала.

«Які дбайливі, однак, викрадачі», - подумки хмикнула я, обтрушуючи й загортаючись у цей брудний шматок тканини. А плащ виявився доволі теплим, з хутром, але смердів наче стадо здохлих бурундуків.

Продовжив огляд приміщення, нарешті помітила свою головну ціль: двері! Я миттєво кинулася до них щосили, навіть забувши про головний біль!

Двері виявилися дерев'яними, і, судячи з вигляду, дуже товстими, з величезним іржавим замком. Я з надією обмацала своє ліве плече та полегшено зітхнула – кинджальчик, єдина зброя, яку я не встигла зняти в таборі, був на місці. Діставши його, почала активно копирсати замок, сподіваючись, що мені пощастить і я зможу його відкрити. Але оскільки навички у відпиранні дверей нічим, окрім ключів, у мене не було, цей задум виявився провальним.

- Нічого в тебе не вийде, — раптом підтвердив мої думки хрипкий чоловічий голос із самого дальнього кута підвалу.

Від несподіванки я підскочила й випустила кинджал із рук. Перевернувшись кілька разів у повітрі, той увіткнувся в землю за кілька сантиметрів від моєї ноги.

- Пощастило. Ще трохи – і прощавай, пальчики, — знову почула я той самий насмішкуватий голос.

- Хто ти? – боязко запитала я, обережно піднімаючи зброю та вдивляючись у темряву.

- Усього лише нещасний полонений, який розплачується за дурість і егоїзм своїх одноплемінників, — у дальньому кутку спалахнули два червоних ока.

Я сильніше притиснулася до дверей, відчайдушно бажаючи провалитися крізь них, і виставила перед собою кинджал у надії, що це мені допоможе в разі нападу. У цьому погляді голодного хижака відчувалася небезпека.

- Не бійся, я нічого тобі не зроблю, — у голосі незнайомця почулася насмішка, — до того ж я прикутий.

Ніби у підтвердження його слова, я почула лязкіт кайданів – той самий звук, який мене розбудив.

- І все ж, хто ти? – трохи заспокоївшись, знову запитала я.

- Мене звати Тайлен, — представився голос, — можеш називати мене Тай.

Я, не стримавши своєї цікавості, повільно підійшла ближче, намагаючись розгледіти обличчя співрозмовника. Зрештою, якби він міг мені нашкодити, вже б це зробив.

Жодних джерел світла, крім маленького віконця десь під стелею, у приміщенні не було, тому довелося підійти досить близько і почекати, коли очі звикнуть до темряви. Моїм співкамерником виявився худорлявий хлопець із чорним, як шовковиця, волоссям, що звисало пасмами на змучене обличчя. Він сидів, спершись спиною об стіну, а його руки були закуті величезними залізними ланцюгами. Великі червоні очі палали голодним вогнем, а з-під блідої губи виднілися довгі гострі ікла.

- Ти вампір? – мимоволі вирвалося у мене.

- Вибач, якщо тебе це лякає, — усміхнувся він. – У мене зараз немає сил підтримувати людську форму.

- Нічого, просто ти перший вампір, якого я бачу у своєму житті, — ошелешено пробурмотіла я, розглядаючи нову для мене істоту цього світу.

- Ти не представилася, — у голосі вампіра почувся докір.

– Можеш називати мене Нарі.

Чомусь я його більше не боялася. Може через те, що виглядав він досить безпорадним. Або тому, що був прикований…

- Довго я тут? – присівши неподалік від співкамерника, спитала я.

- Годин 12 приблизно, за моїми підрахунками.

Якщо я тут 12 годин, то принц Аллірен уже мав повернутися. Якщо ні, то мене має шукати Ро, він же за мене відповідає.

- Зрозуміло, — я зітхнула. – Сподіваюся, мене вже шукають.

- Це місце дуже важко знайти, — похитав головою вампір. – Навряд чи люди зможуть це зробити.

- А темні ельфи зможуть?

Тай здивовано на мене глянув:

- А навіщо темним ельфам тебе шукати?

- Та так, є навіщо. Краще б не було, — ще тяжче зітхнула я. – То зможуть чи ні?