Глава 6

- Просніться, принцесо!

- Геть звідси, нелюд! – прорипіла я ще не зміцнілим від сну голосом і, не розплющуючи очей, запустила в бік порушника спокою перший-ліпший предмет. На біду вухастого, це виявився доволі важкий том місцевого фольклору під назвою «Міфи та легенди народів Ліморії».

Почувши звук глухого удару і за ним красномовний ельфійський мат, я злорадно захіхікала. За весь час подорожі Ровейн будив мене щодня, тож помста була цілком виправдана. Не зрозуміло, правда, чому він звернувся до мене офіційно, зазвичай він не такий ввічливий. Та й ухилитися від книги для темного ельфа мало бути легше легкого.

- А ви влучна, принцесо! – почувся вже інший знайомий голос.

Від здивування я все ж прокинулася і витріщилася на парочку, що увійшла: потираючого почервонілий лоб Ровейна (я знову злорадно захихотіла) і з завжди незворушним обличчям принца.

- Ем... доброго ранку, — намагаючись перестати хихотіти, привіталася я.

Відверто кажучи, я просто не знала, як поводитися з ним.

- Доброго ранку, Наріанн, — ввічливо відізвався Аллірен. – Як спалося?

- Не дуже, — плаксиво надувши губки, поскаржилася я. – Спочатку грім спати не давав, а потім Ровейн за дверима хропів так, що стіни тряслися!

- Що? Та я! Та я! І взагалі! – ледь не задихнувся від обурення бідний ельф і ніяк не міг підібрати слів у відповідь на мою скаргу.

Дивлячись на обуреного друга, принц не зміг стримати свою маску байдужості та вперше на моїй пам'яті слабо посміхнувся.

- Не буду вам заважати, — злегка вклонився Ро і з ображеним виглядом вийшов із кімнати.

Проводивши його поглядом, принц повернувся до мене, а на його обличчі знову застиг звичний вираз.

- Він тебе не ображає?

Я тільки знизала плечима. Скаржитися на когось не в моїх правилах. Хоча дивно, з чого раптом така турбота? То крижаною брилою ходив, тепер раптом хвилюватися почав.

- А це навіщо? – він підійшов до мене і, обережно розв'язавши шарф, німим питанням уставився на вже запечений поріз.

- Та так, випадково вийшло, — я відвела погляд. Як би не хотілося помститися Ровейну, скаржитися я не збиралася. Це було б занадто низько.

Недовірливо хмикнувши, Аллірен підозріло подивився на двері, наче про щось здогадався, але майже відразу одягнув свою звичну “маску” і вже діловим тоном сказав:

- Гаразд. Я прийшов у справі. Це тобі.

Він поклав доволі об'ємний згорток на столик, що стояв навпроти ліжка.

Швидко зав’язавши шарф на шиї, я вибралася з теплого затишного ліжечка і підійшла до нього. Оцінний погляд, що пройшовся по моїй фігурі, я вважала за краще проігнорувати. Усе одно місцева нічна сорочка прикриває навіть більше, ніж потрібно. Я влітку зазвичай ходжу в більш відвертих нарядах. Та і цей вухатий збоченець, у теорії, є моїм майбутнім чоловіком. Не сказати, що я з цим змирилася, але поки що в мене немає іншого виходу, крім як ламати свою комедію й далі.

Розгорнувши згорток, я здивовано витріщилася на наданий мені арсенал. Рукою погладила невеликий і витончений дерев'яний лук. Поруч лежав сагайдак, повний стріл, і з десяток маленьких кинджальчиків.

- Це навіщо? – я з цікавістю провела пальцями по барвистому візерунку на плечах лука.

- Відтепер, я хочу, щоб у тебе була з собою зброя. Подальша дорога може бути небезпечною, тож ти повинна мати можливість захистити себе, якщо щось станеться. Або принаймні протриматися до тих пір, поки не поспіє допомога в особі мене, Ровейна чи когось із темних ельфів.

Я мимоволі хмикнула, уявивши Ро в образі допомоги проти потенційного ворога. Він швидше допоможе мене добити, та так щоб напевно і з особливим садизмом. Рана на шиї почала боліти, немов у підтвердження цієї думки.

- Але я не вмію всім цим користуватися!

- Доведеться навчитися, — відрізав принц. – І раджу зайнятися цим якнайшвидше. А тепер збирайся та спускайся вниз, нам ще потрібно встигнути пообідати, перед тим як рушити далі. Даю тобі пів години на це.

«Ну так, сніданок я щасливо проспала», - зрозуміла я, побачивши два сонця за вікном, що перебували в зеніті.

- Годину, хочу викупатися нормально!

Ну а що, невідомо, коли я зможу розслабитися у ванній наступного разу.

- Гаразд, годину, — зітхнув темний принц і подивився на мене як на дитину.

Ну і нехай, хай краще вважає мене маленькою та дурною дитиною, мені ж краще!

***

Через годину з лишком я, чиста й бадьора, але голодна як ведмідь після зимової сплячки, спустилася в таверну. Хлопці вже чекали за столом, повним їжі, і явно нервували. 

Насправді більшу частину часу в мене пішло на те, щоб розібратися зі зброєю. Частину кинджалів повісила собі на пояс, кілька сховала за халявою шкіряних дорожніх чобіт, а також один, найменший, прикріпила до лівого плеча. Сагайдак зі стрілами та лук я закріпила за спиною. Найважче було зробити так, щоб нічого не випадало під час руху.