Глава 1

Прийшла до тями від відчуття, як хтось боляче лупцює мене по щоках. Насилу розліпивши повіки, з обуренням подивилася на свого мучителя... чи рятівника? Пам'ять миттєво підкинула останній спогад: холод, брудна вода зі смаком тину і сильна рука, що тягне на саме дно.

У світлі місяця я розгледіла високого широкоплечого хлопця з русим волоссям. З нього також водоспадом стікала вода, але на відміну від мене, йому це не дуже й заважало. В мене ж зуби відстукували якийсь неймовірно стрибучий гопак.

Побачивши, що я отямилась, рятівник почав кричати:

– Ти що коїш, Нарі, зовсім з глузду з'їхала? Це ти так втекти вирішила, чи втопитися усім на зло?

– Щ-щ-що? – зібравшись з силами, прохрипіла я і скривилася від болю в горлі.

Тільки зараз хлопець, помітив, що всю мене трясло гірше, ніж у міській маршрутці. Та й лежати на холодній землі було, м'яко кажучи, не дуже приємно.

Тяжко зітхнувши, він з легкістю підхопив мене на руки й кудись поніс. Намагаючись вгамувати озноб, я ненадовго прикрила очі та сама не помітила, як знову відключилася.

Наступне пробудження було трохи приємніше. Принаймні я лежала вже не на холодній землі, і по щоках ніхто мене не лупцював.

Відкривши очі, я озирнулась навкруги. М-да, а я вже сподівалась отямитися вдома, або врешті-решт у лікарні. Але те що я побачила перевершило всі мої очікування!

Ну, по-перше, лежала я у величезному м'якому ліжку з балдахіном. По-друге, ліжко знаходилось у просторій світлій кімнаті, де всі меблі було зроблено під  «старовину»: велика шафа із темного дерева з хитромудрим візерунком, у тому ж стилі тумбочка праворуч від ліжка, а замість лампи чомусь стояв свічник. Зовсім з глузду з'їхали, звичайної лампи не знайшлося?

Але найнеприємніше те, що вся кімната була оформлена у світло-рожевих відтінках! Це просто мрія Барбі якась! Справа смаку, звісно, але я це переросла ще років у десять.

Намагаючись усвідомити що відбувається, я подивилась у вікно. Сонце вже наближалось до заходу, фарбуючи небо помаранчевими фарбами. Це що, я весь день проспала?

Раптом до кімнати увійшла літня жінка. Низенька і трошки повнява, в її чорному волоссі, зібраному у гульку, виднілися сиві локони, а сірі очі в обрамленні павутиння зморшок сяяли теплом та добротою. Одягнена охайно, у довгу темну сукню і чистий фартух.

Тільки но побачивши мене, вона одразу сплеснула руками й прошепотівши щось на кшталт «прокинулась дитина», кудись побігла.

– М-да, все дивніше і дивніше, – пробурмотіла я, повністю збита з пантелику.

Насилу вибравшись із ліжка, я одразу розтягнулась на підлозі, перечепившись о занадто довгу нічну сорочку. Добре що пухнастий килим трохи пом'якшив падіння. Менше з тим що сорочка була довгою, але й ще вся в рюшах! Хоча б біла, а не рожева як вся кімната.

Лаючи усі нічні сорочки, дивні кімнати й того дурня, який стягнув мене у воду, я вийшла на балкон і обімліла!

Кімната знаходилася десь на рівні 3-го поверху, а з балкона було видно все місто, що затишно вмостилося біля підніжжя гори. Власне, на цій горі й розташувалася будівля, в яку мене якимсь вітром занесло. Всі будинки були з синіми дахами, але жодної старої та сірої радянської багатоповерхівки! У кам'яних та дерев'яних споруд було максимум 2-3 поверхи. Розумний мозок відразу констатував: я не у своєму місті. Найбільше це було схоже на якийсь історичний район Європи, що прагне зберегти свою автентичність задля залучення туристів.

Перегнувшись через поручень і подивившись униз, я побачила дивний внутрішній двір, оточений високим і товстим кам'яним муром з вежами та шпилями, дуже схожим на ті, що часто показують у фільмах та серіалах про середньовіччя. На таких зазвичай стоять лучники та палять зверху в ворожу армію, скидають сходи й виливають киплячу олію на  загарбників, що видираються вверх драбинами. На подвір'ї туди-сюди снувала купа людей у вельми непридатному для нашого часу одязі.

Фільм тут знімають, чи що? Або просто толкієністи активізувалися? Не знала, що в нашому маленькому містечку такі взагалі є, та й фільмів у нас зроду не знімали. Тільки ось я не у своєму місті. Тоді де?

Раптом почувся якийсь галас за спиною. Від несподіванки я втратила рівновагу і вже готувалася летіти з балкона носом вниз, як за талію схопили сильні руки того самого хлопця, що врятував мене вночі, та закинув мою тушку назад в ліжко.

Крім нього в кімнаті була вже знайома сіроока жінка і високий владний чоловік, чимось схожий на мого нічного рятівника. Одягнені вони були дуже старомодно: чорні штани, заправлені у високі шкіряні ботфорти, червоний камзол поверх білої сорочки у чоловіка, і просто біла сорочка у хлопця, який мене врятував. На грудях чоловіка красувався величезний золотий медальйон із зображенням сонця.

«Який гарний грим, якісний»,– одразу промайнула думка, але додумати її мені не дали.

– Наріанн Аіларі, – грізно почав чоловік, – як ти посміла втекти! Ти ж знаєш, що цей шлюб є важливим для королівства! Ти хочеш зганьбити нас і втягнути всю країну у війну? Ну чому ти така безвідповідальна?

Чоловік все лаявся і лаявся, згадуючи про якесь весілля, королівство, відповідальність та постійно називаючи мене «Наріанн». Розгубившись, я злякано втискалася в ліжко, а мій мозок марно намагався стягнути в купу всі ці дивні речі та зрозуміти, нарешті, що тут відбувається! А потім на думку спала єдина розумна думка: а чому я взагалі повинна віддуватись за якусь Наріанн?