9. Амелія

 За вікном вже вечоріло. Сонце сідало за обрій, фарбуючи хмари у червоний, аж багряний колір. Здійнявся шквальний вітер, що гнув додолу дерева. Ми з природою були в унісон. В мене теж на душі вирував неспокій. Ще й Беті ніяк не вгамується: «А може не треба?» ходить і причитає. 

 Але я не зважаю, залишились фінальні штрихи і можна вирушати. Виймаю хустку з плямами його крові, відрізаю маленьку частинку і кидаю її у пляшку з зіллям. Решту ховаю на майбутнє. Вистачить ще на декілька разів, а за цей час, сподіваюсь, я відшукаю якийсь спосіб позбутися мітки. Тим паче, мій шлях веде до академії — великого кладязя знань. Де, як не там, шукати відповідь? Ну, або є ще один чудовий варіант розвитку подій — Дейріону обридне і він перестане шукати. Малоймовірно, та хто забороняє мріяти? 

 Рідина взялася бульбашками і змінила колір, набула якогось мутно-зеленого відтінку, ніби з болота хтось води зачерпнув. Страшнувато це ковтати, зізнаюся вам. Але ще страшніше здатися через таку дрібницю, як невідоме, експериментальне зілля, яке бозна як вплине на твій організм. Це якщо нагнітати й не вірити в свої сили. А як  подивитися під іншим кутом — все я знаю, і все в мене вийшло (напевно), то й лякатися нема чого. І пахне ж нормально. І на смак нічого так, навіть солоденьке. 

 Сідаю на стілець, аби прислухатись до відчуттів. Жива, то й добре. 

 А далі хутенько перевдягаюся у зручний одяг. Ніжно проводжу рукою по широких штанах, які зараз були на мені і злісно зиркаю на темно-синю хустку, яку зірвала з голови, тільки-но увійшла. Ось вам і нагадування чого я тікаю. 

 Перекидаю через плече сумку, в якій були всі необхідні речі і відчиняю вікно. Третій поверх. Нормально. Обережно ступаю на карниз і відходжу трохи вбік, поки не знаходжу місця для спуску. Зачепитися було за що, виступів і шпарин між камінням предостатньо. А діставшись рівня другого поверху просто стрибаю. Чути голос вартових, які про щось говорять між собою, і я легко оминаю їх. Охорона так собі, бо я без перешкод дістаюся паркану. Значить ні про що він не здогадався, і Сівер не впізнав.

 Перші кроки свободи збігаються з першими краплями дощу. Але він вщухає, так і не набравшись сили. Лише декілька потрапляє мені на обличчя, і котяться наче сльози. Сльози радості — інакше й не назвеш. 

 Ну, а далі зовсім просто. Декілька годин йду у людській подобі, а коли відстань стала достатньою, обертаюсь на дракона. 

 Звір не в захваті, але слухається. Упирається, гарчить подумки, дратується, та все одно летить туди, куди я вкажу. Політ, як завжди, приносить неабияке задоволення — крила розтинають повітря, потоки підхоплюють нас угору, і в грудях розливається знайоме відчуття свободи.

 Якби ще дракониця не підкидала мені образ Дейріона у свідомість. На найкрутішому віражі спогад про те, як заправляв пасмо волосся за вухо і дивиться… тими очима…

 Через це втрачаю висоту і ледь не врізаюсь в скелю. Ото б було веселе закінчення пригоди. 

 На світанку довелося набути людської подоби, аби не привертати зайвої уваги. Моя дракониця дещо вирізняється на тлі інших. Найменша з усіх, кого я бачила. Та й блакитна смужка на хребті теж очевидна ознака. 

 Я досить далеко від потрібного місця, тож часу на перепочинок нема. Тримаючи дорогу в полі зору, швидким кроком, майже біжучи, рушаю далі. Їжа, вода — все на ходу. В голові одна думка — встигнути. Вся моя подальша доля вирішується в ці години і я зможу спокійно видихнути, лише коли перетну ворота академії. 

 Сонце теж наче прискорилось, швидко досягло зеніту, а далі почало опускатися. 

 Але я змогла. Небо вже потьмяніло, тягнучи за собою синьо-фіолетові тіні,  коли на горизонті зʼявились перші будівлі. Невже. Вирівнюю трохи дихання, з лісу виходжу спокійно й неквапно. Єдине, що може видати мене, це серце, яке калатає, як навіжене. 

 Зовейн уже повен люду — в повітрі гуде живий гомін, як у величезному вулику. Натовп метушиться, хтось тягне валізи, хтось торгується на розі, хтось сміється, поспіхом вітається зі знайомими чи сперечається з візником. Але справжній хаос почнеться завтра, коли екіпажі прибуватимуть один за одним, і місто перетвориться на киплячий казан, де ніхто ні на кого не дивиться двічі.

 Минаю вузькі вулички, петляючи поміж груп студентів, що вже приїхали завчасно, дістаюся до таверни. Двері відчиняються без упину: всередині чути шелест тканини, брязкіт кухлів, сміх, крики, запах смаженого м’яса й свіжого хліба, нагадуючи мені, яка ж я голодна насправді. 

 «Пʼяний чіп» дуже відомий заклад. Своєрідна візитівка цього міста й зараз він геть переповнений. Все це мені тільки на руку. 

 Ніхто й не зважає на дівчину, яка покрутилася й, так не знайшовши місця аби присісти, пішла геть. 

 А за десять хвилин я вже йду слідом за молодою парою, аж поки вони не заходять до заїжджого двору. Невдовзі відчиняється вікно і я, залізши в нього, осідаю на долівку. 

— Я ж казав тобі, вона прийде, — Діаміс зачиняє ставні. — Жива?

— Жива, — роздивляюся Маісу. Мені ж цією зовнішністю доведеться прожити не один день. Дуже на це сподіваюсь.

 Вона гарненька. Орки зазвичай грубі, великі і мають більш яскраве забарвлення шкіри, а у неї лише зеленуватий відтінок. Ох, відчуваю, домішалася сюди людська кров. Вона хоч і більша за мене, вища, форми пишніші, але має дуже звабливу фігуру. Навіть я, жінка, це можу оцінити. Майже золотаві очі, обведені пишними чорними віями. Волосся заплетене у дві густі чорні коси. Хоч до цього не доведеться звикати. В мене майже такі самі, тільки вʼються трохи. 

 — То ти згодна? — питаю, не вірячи своєму щастю. 

 — Звісно, ані хвилини не вагалася, — голос в неї трохи нижчий ніж мій. — Я за своїм демончиком хоч на край світу. 

— А гріпсі? Він згодний? 

— Казав, що має спочатку тебе побачити, то й вирішить. 

 Одразу за цими словами з-за її спини зʼявляється наймиліший гріпсі якого я тільки бачила. Білий, пухнастий, зелені оченята такі щирі і довірливі. Обходить мене по колу.