8. Амелія

Ось і настав вирішальний момент. Дорога позаду й мені відкривається вид на замок. Він був такий самий як я його й памʼятала. Величезна біла споруда, з мармуровими колонами. На даху, наче сторожі, застигли статуї трьох драконів, що розплавили крила і готові зірватися у політ. На грудях у кожного зображення певної стихії — вогонь, лід і блискавка, як нагадування про те, що всі ми рівні і однакові за силою. Ми-то з вами знаємо, що льодяні найкращі. Не те що ті вогняні — запальні й нестримні. Ми ж уособлення спокою, рівноваги й розсудливості. В чому ви мали змогу переконатися на моєму прикладі. І якщо зараз почнете, точнісінько як мій татусь, казати, що я наче суміш вогняного з демонами, то ви або щось не так прочитали, або щось не так зрозуміли. 

 Екіпаж зупинився. Дворецький підбіг, аби відчинити двері. 

— Ласкаво просимо, — забув додати «у пастку».

 І вже інша фігура мчить до мене. Судячи з одягу, він слуга вищого рангу. Темно-бордовий камзол з вишитим на грудях гербом вогняних, чорні черевики, які блищать, сорочка без жодної складки — таке враження, що він десь стояв і не рухався до цього часу.

— Леді, ми вас чекали, — схиляє шанобливо голову. — Його Високість просив негайно супроводити вас до нього.

 Кохання, певно, груди тому бідосі розриває. Чекає не дочекається. Знаю я, що йому спокою не дає. 

— Я б хотіла трохи відпочити з дороги, — відповідаю.

 Мені ж треба вдавати втомлену і знесилену.

— Звісно, але поки будуть розкладати ваші речі, якраз встигнете з Його Високістю поговорити, — на його обличчі ввічлива посмішка і погляд, який каже: «Треба буде, силоміць потягну».

 Хотілося з принципу почати з ним сперечатися і не зважати ні на що, та я вгамувала цю емоцію. Не марно пройшов час в дорозі, де я налаштовувалась на прийдешню виставу. 

 Що ж, ми йдемо, досить-таки швидко, як для встановленого етикету, поки не зупиняємось перед дверима, знову ж таки, на яких викарбувано зображення трьох стихій. А чи не вирішила доля посунути трохи вогняних, обравши нас парою? Можливо, я уособлення фатуму, що має змінити владу. «Боги, ви мені винні», — нагадала їм вкотре, про всяк випадок, чекаючи на запрошення увійти.

— Герцогиня Амелія Ельваріс прибула і готова до аудієнції, — слуга виголосив офіційне звертання, а за тим швидко повернувся за мною.

 Видих. Я готова. Я все продумала. У мене все вийде. Он яка на мені чарівна сукня й хустина на голові. Жодного пасма не вибилось. Хоча свербить нещадно, не звикла я до них. Руки самі тягнуться зірвати. Але це ще не найважче випробування. Найважче попереду. Мені треба бути дуже обережною, аби все вийшло. 

 Ще декілька вдихів і я роблю крок всередину.

— Ваша Високосте, — присідаю в реверансі.

 Лишенько, який він гарний. Це через мітку, певно, мені аж подих перехопило. Те саме неслухняне чорне волосся, ті самі карі очі, але як йому личить вік. Зараз, коли став дорослим чоловіком і риси обличчя змужніли, неможливо відвести погляд.

— Амі, — одразу звертається скороченим імʼям. 

 І те «Амі», наче чарівна мелодія лине в мої вуха. На шкірі виступають сироти. Це кепсько. 

— Дозвольте представитись, лорд Сіверон Мерісон, дім вогняного дракона. Можна Сівер чи Сів, чи як вам буде завгодно, — я навіть не одразу помічаю присутність сторонньої людини.

 А коли бачу хто це, ледь на ногах тримаюся. Ось він — вітерець, що все розвалить. Та який там вітерець, справжній ураган. Сіверон молодший від Дейріона на рік. І коли я навчалася на першому курсі, він був на останньому. Залишилось сподіватися, що він таки не впізнав мене, попри інцидент, що був між нами. Халепа. Вся моя легенда, про наївну, трохи дурненьку, стане попелом. І принц задасть собі питання — а чого ж я два тижні зволікала з міткою? А це потягне наслідки — за мною наглядатимуть. 

— Сів, так мило, — колись вже він пропонував себе так називати.

 Наче ж не впізнає. Чи теж грає? 

— Лорд Сіверон Мерісон з дому вогняного дракона, залиште нас з нареченою наодинці, — Дейріон досить грубо озивається до нього. І досить офіційно. Схоже, вони не ладнають. 

— Так, звісно, тільки підпишу папери, Ваша Високосте, — відповідає той. 

 Хоч його реакція досить дивна, ніби весело йому. Що він там пише принцу? Про мене? Оце і все? Доскакалася? Та я й далі тримаю обличчя. Жереб кинуто, нічого вже не змінити. Треба просто й далі йти за планом і сподіватися на вдачу. Дейріон відписує, а коли отримує відповідь, рве її на дрібні шматочки. 

 Не все так просто. Схоже, я помилилася при першому враженні. Вони такі друзі, і неабиякі. Це видно з німого спілкування, що йде між ними. 

— Як доїхали? Все добре? — починається ввічлива розмова, коли залишаємось самі. 

 Але мене не проведеш. Бачу, як уважно дивиться. І захват бачу. Так і хотілося згадати дитячу образу «опудало на ніжках». 

— Так, — все ще вдається тримати розчулений вигляд.

— А здоровʼя ваше як? Вже краще? — ще б ти вираз на своїй пиці змінив, може, б я і повірила, що тебе це й справді цікавить. 

— Поруч із вами набагато краще, — брешу. 

 А подалі від тебе буде пречудово. 

— Чому ж ви так довго зволікали? Чому одразу не прийшли? — обережно так питає. Наче шукає вірний шлях.

— Я не помітила знак, — кліпаю очима. 

 І нічого на мене витріщатися. Піди, доведи зворотне. 

— Як не помітили? Ні в купальні, ні в роздягальні? — слушне зауваження.

 Але… хто сказав, що я маю грати за правилами і триматися якихось логічних пояснень? 

— Я б не хотіла говорити про такі делікатні теми, Ваша Високосте, — опускаю-таки голову. Чогось мені стає смішно, від дурниці яку верзу. — Я не розглядаю себе. 

 Ну що мені ще було сказати? Хіба що я не милася і не перевдягалися два тижні. 

— І поклик не відчували? 

 Я так і не підіймаю голови. Бо ця брехня вже за межею:

— Я не розуміла, що це. 

 Грець би тебе взяв з тими покликами. Як вони мене мучили! Треба ж було так волати.