7. Амелія

 Люди оглядаються, шепочуться між собою. Я виглядала як спʼяніла, коли входила до закладу. Ці кляті поклики, чим далі тим важче мені даються. 

— Ти певен, що вона погодиться, — перше, що спитала, сівши навпроти Діаміса. 

— Так. Ми кохаємо один одного. І так хотіли тікати, навіть не сподіваючись на успіх, — занадто голосно відповів.

— Чшшш, — шикнула на нього.

 Хоч ми й сидимо в найдальшому і найнепримітнішому кутку, подалі від інших відвідувачів, але це не привід отак гучно розмовляти. Але ж ці демони такі нестримані в емоціях.

— Кажу тобі, вона погодиться, — вже значно тихіше заговорив. — Я поїду до Зовейна за декілька днів, чекатиму поки приїде Маіса й потім все з нею вирішу. Якщо ти не зʼявишся, ми тікатимемо самотужки. Бо якщо вона потрапить за стіни академії, вийти звідти неможливо. 

 Так вже й неможливо, пирхнула подумки. Є там лаз, і не один. 

— Останнього дня восьмого місяця зустрінемось в таверні «Пʼяний чіп». Я знайду вас там, — вже крутила варіанти в голові. 

 Мені потрібно одразу потрапити в академію. Якщо я буду в місті декілька днів, можуть і зловити. 

— Ти знаєш ту місцевість? — він здивувався. 

— Так, я теж там навчалася, — на моє велике щастя. — А тепер обговоримо деталі. Мені треба якмога більше дізнатися про Маісу.

— Ну, вона гарна, весела, щира і добра, — почав перелічувати.

— Не це, — обірвала. На його субʼєктивну думку нема часу. — Мені потрібні основні відомості. Для початку, скільки їй років? 

— Двадцять один.

— Ти певен? Вона ж на перший курс вступила. В двадцять один вже випускаються. Їй має бути вісімнадцять, — уточнюю.

—  Звісно я певен щодо віку жінки, з якою хочу повʼязати життя. Вона навчається на платній основі. А платних місць не так і багато, тож довелося дочекатися черги, попри звʼязки родини. 

 Так, це мало сенс. А ще зважаючи на те, що вона дівчина. 

 Академія Бімертон була елітним закладом. Навчання тривало три роки і кожен потік складався з сотні учнів. Платних місць було всього десять. А враховуючи кількість охочих потрапити туди саме цим шляхом, вступити таким чином було важко. Дейріон, між іншим, випустився якраз перед тим, як пішла навчатися я. Ох, і наслухалася від вчителів про талановитого й неперевершеного учня.

— У неї є там знайомі, друзі? Хтось, хто добре знає? — це теж треба врахувати, аби не викрили.

— Ні. Нікого, — демонові слова дають трохи надії. 

— Що вона любить? Чим цікавиться? — потрібно зʼясувати якнайбільше.

— Що любить? Негарно про таке розповідати третім особам, — захотілось стерти його хтиву посмішку. Дуже мене таке цікавить. Аякже.

— Я не про це, — нервово стукала пальцями. — В побуті що любить. 

— Та те ж, що і всі дівчата. Сукні, прикраси, зачіски. 

 Ясно. Загалом користі від нього мало було. Як вони планують бути разом? Не моя справа, звісно. Трохи ще порозпитувала про родину. І давши настанову, аби вона занотувала все, що вважає важливим і залишила мені, хотіла йти. Навіть підвелася.

— О, забув сказати. В неї є гріпсі. — Діаміс каже це так, ніби й нічого аж такого надзвичайного не сталося. Ніби мова про якусь дрібницю.

 А я так і сіла.

— Гріпсі? — та що це за камені спотикання весь час у мене під ногами. Як не одне, то друге. Ей, Боги, зберіться. Мені треба поміч, а не перепона.

— Так, гріпсі. Він заявлений у паперах на вступ. Тож доведеться тобі його взяти.

— Маіса відмовиться від нього? — запитала.

— Вони не дуже ладнають. Він весь час мовчить і ніяк не реагує на неї. 

— А до мене він піде? — отут я й справді вже нервую.

— Як не піде, то скажеш, що розійшлися. Таке ж буває, — мені б його спокій.

— Буває… — все, що кажу.

 Від мене особисто два втекло. І нічого тут дивного. Але це ще одна зачіпка, якщо хтось почне співставляти й шукати невідповідності. Гаразд, тут я нічого не вдію. Треба прийняти як є.

 Тож і з цією справою покінчено. Треба лише потягти ще трохи час, аби Маіса дісталася Зовейна і Діаміс встиг домовитись. Мінімум тиждень. Краще днів вісім-девʼять. 

 Мої думки знов потягнулися до гріпсі. Згадався мій перший. Як я раділа, яка щаслива була. Мені було років вісім, здається. І його звали Пушок. 

 Гріпсі — це магічні створіння. Зовні дуже схожі на котів, тільки роздвоєні вушка різнять їх. Милі, щирі, дуже наївні створіння. Привʼязка до хазяїна відбувається за взаємною згодою і розривається так само. 

 Коли батько приніс Пушка, маленьке руде кошеня-гріпсі, я не тямила себе від щастя. Воно одразу погодилось на привʼязку, адже в мене вже на той час була сильна енергія, якою вони підживлюються. І тільки-но він вкусив мене за палець і злизав кров, як я почула його думки, а він мої, так і проходить спілкування. О, я йому подобалась. А він мені як. А за тиждень він тільки те й робив, що благав відпустити. Бо є у них одна особливість. Вони дуже переймаються за хазяїна, оберігають від всього, нервують через неприємності. Стрес їм дуже шкідливий. А зі мною він настресувався вдосталь. Ну, не могла я всидіти на місці. Ніяк. І весь час мало таки щось трапитись. Чи впаду, чи в бійку влізу, або шкоди нароблю. І коли побачила, що мій бідолашний гріпсі вже линяє і шерсть випадає жменями, довелося відпустити. 

 З другим було так само. Термін тільки скоротився. Цей заблагав про пощаду за три дні. На той час мені було пʼятнадцять, і неприємності нікуди від мене не поділися. 

 А цей, бідося, якщо й привʼяжеться, хоч би до академії дійшов, аби побачили з ним.   

 Похмурі думки супроводжували мене всю дорогу додому. Падали на мою голову, як перше листя, що почало жовкнути. Дракониця теж не давала спокою, просилася на волю. Але як в цей час відчую поклик, все — капець, можна фату одягати. Як ви думаєте, що я піддалася відчаю, смію вас запевнити — з цього приводу хвилюватися не варто. 

 Касі навідалась того ж вечора. Вона вже не намагалась мене зупинити, знала, що марно. Просто сиділа і вислуховувала вкотре мій план, бо від того, що я промовляю його вголос, мені якось легше думається.