6. Амелія

 Центральний відділок вартової застави знаходився на околиці міста. Похмура будівля натякала — нічого доброго чекати не варто. Глухий паркан по периметру і металеві ворота.

— Леді? — кремезний чоловік на вході міряв мене поглядом. Певно, не щодня такі як я тут зʼявляються. 

— Я до Сояна Мілітона, — вдаю розгубленість. 

— Вам призначено? На вас чекають? 

— Ні, але повідомте, що до нього прийшла Амалія Ельверіс. 

 За десять хвилин мене вже вели коридорами, прямо в лапи демона, який вже давно нерівно дише в мій бік. Доведеться цим скористатися. 

 Перед тим як увійти, вартовий ніби збирається з силами, навіть подих затамовує. Головний дізнавач має крутий норов, хоча це досить типово для його раси. 

— Сер… — він входить першим, а я за ним. 

— Амеліє, — махає бідоласі, аби той щез, а сам вже відсуває стілець, пропонуючи мені місце. — Чим можу бути корисний? 

— Сояне, я у дуже-дуже делікатній справі. Тільки ви можете допомогти, — дивлюся й справді як на рятівника. — У мене до вас прохання. 

— Все що завгодно, моя чарівна леді. Хоч зірку з неба, — дарує посмішку. 

 Ну, знаєте, таку… Сипматичний чоловік, чого гріха таїти. Високий, чорнявий, з гострими рисами обличчя. Трохи хижими, але це додає свого шарму. 

— Зірку не треба. А от зустріч з відьмою б не завадила. Я чула, Хільді зараз увʼязнена, а мені б з нею поговорити. Це ж не занадто складно для вас? Не виходить за межі ваших повноважень? 

 Треба знати, куди тиснути. Достатньо трохи зачепити чоловіче самолюбство, і відповідь прогнозована: 

— Для мене? Амеліє, для мене це дрібниці. Але нащо воно вам? 

— Я не знаю, чи можу довіритись вам, — граю й далі даму в біді. — Але кому як не вам. Мені двадцять сім, а мітки все немає. Тож хочу спитати в неї, чи є в мене бодай якийсь шанс її отримати. Люди кажуть, вона здатна на таке. Бо як нема, то час вже мені придивлятись до інших чоловіків. 

 Простіть мені боги, за те, як зараз на нього дивлюся. Ніби він і є тим чоловіком, до якого я придивляюся. Мені потрібна відьма. У мене є виправдання. 

— Я накажу відвести вас до камери, — підводиться. — І на майбутнє звертайтеся за будь-якої потреби. 

— Ви неймовірні. І такі всесильні, — й далі вдаюся до лестощів. 

 Соян віддає наказ, і мене знову ведуть коридорами. Якщо я думала, що до цього були похмурі, то дуже помилялася. Ось ці вже навіть лячні. Стіни з грубого, необтесаного каменю, напівтемрява. Протяг і разом з тим спертий запах.

 У камері вартовий прилаштовує на стіну факел, попереджає відьму, аби сиділа смирно і перед тим, як вийти, каже:

— Я за дверима. Кличте, якщо що. Але не хвилюйтесь, на ній браслети, що блокують її силу. 

 Жінка лише зиркнула на нього, а далі зосередилась на мені. 

— Чого прийшла? — спитала, тільки-но гримнули двері. 

 Не гаючи часу, я одразу виклала свій план, та її вигоду з цього. Але вона моїх пояснень до пуття і не слухає. 

– Ні, і ще раз ні, — відьма вперто хитає головою. — Це заборонено. 

— Так за взаємноʼї ж згоди, — якомога мʼякше відповідаю.

— А звідки мені то знати? — блимає на мене чорними очиськами. 

— Вплетеш цю умову в закляття, такій вправній відьмі як ти, не важко. 

— Ні, — трусить головою, і по камері йде дзенькіт від прикрас, які на ній начеплені. Дешеві камінчики і позолота, але їх так багато, що видають звук при кожному русі. — Як знайдуть, по голівці не погладять і деталей не питатимуть. 

 Знала б вона хто шукатиме — прокляла б до сьомого коліна. 

— А як знайдуть? Окрім нас про це ніхто не знає. А я мовчатиму. Клятву на крові можу дати. 

— Все одно ні, — вона продовжувє опиратися. — Злочин, за який мене зловили, не такий і важкий. Ну, подумаєш, навіяла багатію-дракону і обібрала до нитки. Так не треба людських дівчат псувати, а потім в шинку сидіти і висміювати з друзями. Ще легко відбувся. 

— Це як подивитися, — починаю тиснути, хоч я й повністю на її боці. — А як це не перший випадок? А як ти весь час таке робиш? Це ж все зʼясувати треба. Додаткове слідство провести. А знаєш як воно буває? Затягнеться те слідство на тижні, місяці, роки. А тобі тут сидіти. В антимагічних кайданах. 

 Я зробила паузу й спостерігала за її виразом обличчя. Антимагічні кайдани це добре, бо зараз би вже б стояла лиса, чи з носом, довжиною в милю.

— Це шантаж? — шипить.

— Який шантаж? Ти про що? Так, думки вголос. 

 Знов дзенькіт прикрас, від того, що ходить кімнатою. Картата сукня майорить всіма барвами веселки. 

— Грець з тобою, — падає на дощату лавку. — Випустять звідси — зроблю. 

— Ні, — така умова не підходить. — Мені терміново потрібно. Але я домовлюся, декілька днів і тебе випустять. Треба ж залагодити всі деталі. 

— Дитино, ти за кого мене маєш? Кайдани не позбавляють мене розуму. Буду на волі, то й зроблю. 

— А як обманеш? — сама вже метикую, як прискорити події. 

— Слово відьми даю. 

— Добре, — приймаю умови. — Що буде потрібно? 

— Прикраса. Золота, а в ній камінь «сльоза дракона». На неї й накладу закляття. Підійде будь-що. 

 Так вже і будь-що. За цим і вирахувати можуть. Потрібно щось, аби можна сховати і не загубити. Ото була б халепа. 

 Прошу вартового знов відвести мене до демона, а дорогою боляче щипаю себе за шкіру на руках. Мені потрібні сльози. Бодай одна, але треба. Тяжко, та вийшло, і сиділа вже я навпроти Сояна, з почервонілими очима:

— Вона ж не винувата, розумієте? Уявляєте, той чоловік… — хникаю для підтримки драматичного ефекту. — Ви ж знаєте? Так? Ви ж відпустите її? 

— Амеліє, не хвилюйтеся. Звісно, слідство все зʼясує. Я візьму цю справу під особистий контроль.

— Але мені серце крається, як подумаю, що безневинна людина й далі страждатиме в цих жахливих умовах, — обережно підводжу до того, що мені треба. — Можна це якось швидше вирішити? Якщо справа у грошах, то я б могла відшкодувати тому пану збитки. 

— Вирішення цього питання можна пришвидшити іншим шляхом, — демон дивиться на мене так, наче зʼїсти хоче. — Розрахуватися можна не з ним. А зі мною. Я б прийняв оплату, — робить паузу й посміхається. — Поцілунком.