5. Амелія

За два тижні до зустрічі з Дейреном.
 

 Не так все просто і легко, як мені здавалося з першого погляду. Гаразд. Ось вже три дні сиджу в бібліотеці, гортаю купу книжок, одну за одною, і нічого. Та що ж це таке? Невже за тисячі років нікому від мітки не треба було позбутись? А от рецептів на кшталт «розтопити серце» і «втримати увагу» хоч греблю гати. Та кому воно треба, чоловіка зіллям тримати. Тьфу. 

 Хоч би від поклику щось було. А той гад кликав, ще й як, щоб йому пусто було. Роботи в нього іншої нема, чи що? Кожнісінького дня одне й те саме. Й чим далі, тим важче опиратися. 

 Але… коли тебе ось так приперають до стінки, то й мізки працюють краще. Не дарма ж я була однією з найкращих учениць академії Бімертон. Немає одного, так можна створити з трьох інших. Рецепти «Вгамування пристрасті», «Магічного несприйняття», «Невидимості» були зʼєднані воєдино. Сподіваюсь, я не помилилась в розрахунках. На собі ж експериментувати. Інгредієнти які повторювались я прибрала, деякі — подвоїла. Наворожила, одним словом. Рецептура готова. І наче б все просто, якби не один маленький нюанс, потрібна його кров, аби зациклити на Дейріоні й підсилити. Бодай крапелька. Але з цим розберусь пізніше. Усе по порядку. Бо як опускати руки з самого початку, то можна йти і просто здаватися. 

 Є ще один дієвий і найпростіший варіант — вбити ящура, та й по всьому. Але його залишу на крайній випадок. Жартую. Нікого я вбивати не збираюсь. Можливо…

 Ох ти ж. Я якраз вешталась на ринку, купувала необхідні суміші для зілля, як мене добряче приклало. Хоч би графік який мав для тих покликів. У грудях млосно, руки тремтять. Бажання павутиною обволікає тіло. 

 — Все гаразд? — продавчиня, крам якої я розглядала, вже пропонувала мені місце, аби сісти. 

 — Так, дякую. Щось мені зле стає час від часу. Не зважайте, зараз мине, — опускаюсь на стілець і прикушую внутрішню частину щоки. Боляче, аж до крові.

 — Ох, шкода, Хільді втрапила у халепу. Вона б точно допомогла, — жінка вже подає мені склянку з водою. 

 — Хільді? — нащось питаю. Наче й справді хтось здатен мені допомогти. 

 — Не чули про неї? Відьма й дуже сильна. Але зараз вона у вʼязниці. Спіймали бідолашну, а вона ж стільком допомагала. 

 Ага. Бідолашну. Чула я цю історію краєм вуха. Управитель розповідав. Та бідолашна скористалась своїм даром і обібрала якогось багатія до нитки. А це злочин гірше простої крадіжки. 

 Довелося посидіти півгодини, аби прийти до тями. Хоч би того ящура блискавка шандарахнула, чи що. 

 — Точно все гаразд? — продавчиня навіть на вулицю зі мною вийшла і довела до екіпажу. 

 — Угу, — ледь вимовляю. 

 Є ще одна біда. Куди тікати? А тікати доведеться. Бо єдиний спосіб добути кров — це зустрітися з Дейріоном особисто. Після цього ж мене шукатимуть. Кожен закуток обнишпорять. В яку б глушину я не забралася. Невже це все? Глухий кут? А дзуськи. Сховаюся десь, бодай спробую. А там і видно буде, що і як. 

 Певно, боги розуміли свою помилку, бо допомогли і тут. 

 Минув вже тиждень. Опиратися поклику було дедалі важче. Щоранку прокидалася з думкою, що, може, сьогодні стане легше. Не ставало. Доводилось бігти в купальню і лізти в крижану воду. А опісля боротися з слабкістю, що тілесною, що душевною. Вже мені й перспектива одруження не здавалася чимось жахливим. Навпаки, чудово ж як. Діточки, чоловік. Бррр. Добре, що це безумство тривало не більше години. 

 Ось якраз після такого нападу і мого відходу й прийшла Касандра. 

 — Що з тобою? Ти щось бліда? — всілася за столик й почала копирсатися в моїх прикрасах, витягаючи по черзі сережки. 

 — Не знаю, перевтома, мабуть, — втомлений голос вдавати не треба, він такий і є. 

 — У тебе? Перевтома? Щось ти не договорюєш. Зазвичай цілий день десь гасаєш, а тут майже нічого не робиш і перевтома. Ці гарні? — вона швидко перемкнулась на прикраси, крутячи в руках сережки з білими перлами. 

 — Так, дуже. Там ще й з чорними є. Трохи інакші, — радію зміні теми. 

 — Які з них краще? — вдягає дві різні. 

 — Та кожна по-своєму цікава.

 — Я ж не за цим приходила, — підхапується і сідає біля мене на ліжко. — От я дурна. Тут така біда суне, а я сережки міряю. Діаміс з Маісою вирішили тікати.

  — Маіса це у нас хто? — перебиваю, аби зʼясувати все на початку, бо потім заплутаюсь.

 — Ну як хто? Орчиця, яку він кохає. Я ж тобі розповідала.

 — Я памʼятаю. Але знаючи Діаміса, це вже може бути Маіса дракониця, Маіса демониця, чи Маіса орчиця, але вже інша. 

 — Не починай, там кохання, — ну звісно, — Маіса має їхати на навчання, але вони вирішили тікати, бо не уявляють, як будуть один без одного. Уявляєш? — чи уявляю я наскільки вони двоє дурні? Легко. — Але ж як вона там не зʼявиться батькам пришлють звістку і все пропало. Знайдуть їх швидко. А брата ще й покарають. 

 — А де вона навчається? — мізки вже починають складати головоломку докупи.

 — В Бімертоні, на першому курсі. 

 — В Бімертоні? — перпитую.

 Не може бути. Така вдача. Академія на нейтральній території, землі, що не належить нікому. Там принц не матиме такої влади. І я там все знаю. Це воно, панове. Це воно! 

 — От чим ти слухаєш? Так. В Бімертоні, — Касі хмуриться й невдоволено зиркає.

 — А якби хтось погодився замість неї піти на навчання, взявши її зовнішність? — кажу, не приховуючи захвату. 

 Невже так просто? Невже спасіння? 

 — А це добра ідея, — Касі оживає. — Але часу мало. Де ти знайдеш людину, яка погодиться на таке? А навіть як і знайдеш, швидко ж викриють. А відьму де взяти, аби погодилась накласти закляття? Це заборонено. 

 — Все є. І людина. І відьма. Слухай сюди… 

 Я ледь всиділа на місці, поки пояснювала Касі деталі. Так і хотілося пуститися до танцю. А вона дивилася на мене, як на божевільну. 

 — І нічого мені не сказала? В тебе мітка обраної, а ти мені ні чичирк? — починає виймати з вух сережки. Сердита, жах.