4. Дейріон

 — Герцогиня Амелія Ельверіс прибула і готова до аудієнції, — до кабінету увійшов камердинер, аби повідомити цю новину.

 І тільки через те, що я знаю його чимало років, розумію, що ось цей байдужий вигляд є оманою. Верхній ґудзик лацкана не застібнутий, а в нагрудній кишені нема хустки. Це свідчить про одне — він дуже поспішав. 

 — Клич, — відповідаю. Й самого розпалює нетерплячка. 

 — О, зараз ми побачимо твою майбутню дружину. — Сіварон відкинувся на спинку крісла. 

 Ось цього ґудзики аж ніяк не турбують. Порядок і він — дві несумісні речі. Темне волосся скуйовджене, а на пальцях сліди чорнил. 

 Вже й справи йому не цікаві. І про суперечку забув, яка тривала майже дві години. Ніхто нікому не хотів поступатися. Байдуже, що я принц, а він лише мій радник. За це його, власне, і ціную. Ці грані стерлися між нами вже давно. Ще в юному віці, коли почали активно шукати собі пригод, ну і жінок заразом.

 — Так, побачимо. І поговоримо. Дуже цікаво дізнатися, як це в неї пішло аж два тижні, щоб зʼявитися, — я все ще не розумію причину цього вчинку. 

 Не через наше ж невдале знайомство це сталося? Це ж було так давно, ще в дитинстві. Сподіваюсь у неї вистачить розуму не зациклюватись на цій ситуації. Але тоді чому? Що її може не влаштовувати? Ніяк не збагну. 

 Двері відчинилися навстіж… і я завис. Просто дивився, навіть не кліпав. Шукав схожість з тим дівчиськом, яке памʼятав, і не знаходив. Ні, загальні риси залишилися, але в цілому…

 Сівер штурхнув мене в бік і підсунув записку: «Гарна! Нічого собі! Та тобі пощастило!»

 Я й сам бачу, що гарна. Слово занадто бліде для неї. Прекрасна. В неї блакитні очі, в дитинстві я цього навіть не запамʼятав. Тоді все якось незграбно ліпилося на її обличчі. Зараз же стало досконалістю. Вуста, такі пухкі й чуттєві. Біла, порцелянова шкіра з легким румʼянцем. Волосся, правда, не видно. Бо воно сховане, як і належить, під темно-синьою хусткою, такого ж кольору, як і сукня. 

 — Ваша високосте, — вона присіла в реверансі. Чарівний, мелодійний голос.

 — Амі, — одразу звернувся скороченим імʼям. 

 Мені треба ще пару хвилин, аби прийти до тями. Такого я точно не очікував. 

 — Дозвольте представитись, лорд Сіверон Мерісон, Дім Вогняного Дракона, — той бовдур підхопився і пішов робити те, що мав би я. Запропонував місце, де сісти, відсунувши стілець. — Можна Сівер, чи Сів, чи як вам буде завгодно.

 — Сів, так мило, — кліпає розчулено. Ще й посміхається.

 Якого дідька це мене дратує? 

 — Лорде Сіверон Мерісон, з Дому Вогняного Дракона, залиште нас з нареченою наодинці, — навмисне повторюю його повне ім’я. 

 — Так, звісно. Тільки підпишу папери, ваша високосте, — повертається до столу.

 Той телепень нічого не підписує, а суне мені ще одну записку: «Не будь занудою. Мені цікаво». Я чиркаю: «Забирайся, поки цілий. І не витріщайся на неї». Відповідь: «Ревність? Не зарано?» — рву на дрібні клаптики і викидаю в смітник.

 До чого тут це? Вона моя майбутня дружина. І нічого всяким зиркати. Сів, бачте. Отак одразу і Сів. 

 Врешті він виходить, залишаючи нас наодинці.

 — Як доїхали? Все добре? — починаю розмову з ввічливих запитань.

 — Так, — такий милий і наївний погляд.

 — А здоровʼя ваше як? Вже краще? 

 — Поруч з вами мені набагато краще, — дивиться так, наче…

 А ось цього не треба. Не вистачало ще її ілюзій про закоханість. 

 — Чому ж ви так довго зволікали? Чому одразу не прийшли? — переходжу до питання, яке не давало мені спокою.

 — Так я не помітила знак, — кліп-кліп.

 — Не помітили? — ошелешено перепитую. — Ні в купальні, ні в роздягальні?

 — Я б не хотіла говорити про такі делікатні теми, ваша високосте, — опускає очі додолу і ледь шепоче, — Я не розглядаю себе.

 Оу. Ну, змінилась не тільки зовнішність, а й характер. Чудова новина. Трохи понад міру скромна, але це кращий варіант, ніж те, що я очікував. 

 — І поклик не відчували? 

 — Я не розуміла, що це, — відповідає, так і не піднімаючи голови. 

 У двадцять сім років? Вона або дурненька, або беземоційна. Гаразд, пропустимо. 

 — Що ж, я хотів би пересвідчитись, що мітка справжня. 

 Я чую шепіт, але він такий тихий, що навіть мені не розібрати слів. Звісно, вона нервує. Мітка в районі сонячного сплетіння і щоб її показати, потрібно розстібнути сукню і трохи відкрити себе. Але я мушу перевірити. Навіть якщо підробляти знак безглуздо. Жодна чаклунка не здатна вплести стільки магії, аби бодай хоч трохи якось вплинути на другу сутність. Адже це саме дракон, його енергія відчуває пару. 

 Її рухи різкі і якісь нервові. А я намагаюсь не витріщатись на оголену шкіру. На ложбинку між грудьми. Добре було б ще й грішні думки з голови викинути, але не такий я вже і всесильний. 

 Як воно їй пасує, оте зображення дракона. І як печуть мої губи від бажання поцілувати саме там. Але ще зарано. Зараз треба просто доторкнутися, аби зрозуміти остаточно. 

 Обережно, аби не налякати, підходжу і простягаю руку. Що ж, контролю й дійсно нема. Чи я просто зачарований? Замість того, щоб просто прикласти долоню, веду кінчиками пальців по ключиці, виводжу візерунки на шкірі і спускаюся вниз. Справжні опіки у мене на фалангах. Так гаряче. Здається, скронею котиться цівка поту. Ми обоє не дихаємо. 

 — Ох, — вона врешті хапає ротом повітря, і я роблю те саме, коли накриваю знак. Його пульсація просочується мені під шкіру і розноситься по венах, наче лава. Це й справді «Ох», самому кортить застогнати. 

 А коли вона підіймає на мене свої очі, які ледь не прозорі в цей момент, і тягнеться губами… Як я можу встояти? Хоч геть й не планував цього робити. 

 Обережно пригортаю до себе і цілую, аби не сполохати. Це… це має бути так добре? Мітка посилює відчуття? Інакше як пояснити те, що коїться зі мною зараз? Це ж всього-на-всього поцілунок, але її відповідь пробуджує таке дике бажання. Навіть раптовий спалах болю мої мізки не усвідомлюють. Розумію, що вкусила мене, коли відсторонюється і каже: