3. Амелія

 Наш час. Спалах зорі Іеоні. Поява мітки.

 Свічки мерехтіли й майже догоряли. Їх світла ледь вистачало, аби кімната не потонула в мороці. Тіні ковзали по стінах. Заколисували й заспокоювали. 

 — Ей, ти чого. Спиш? — Касандра штовхнула мене в бік, вирвавши з солодкої дрімоти. 

 Я так і закуняла, сидячи в кріслі, не дивлячись на руду постать, що сновигала туди-сюди, ще й не замовкали ні на хвилину. 

 І вкотре пошкодувала, що погодилась на авантюру — провести цю ніч разом.

 Бачте, така неймовірна подія мала відбутися. Принцу нещодавно виповнилося тридцять. А отже, цьогорічний спалах Іеоні проявить і його пару. Мені-то що до того? Чому я маю не спати? Королівство повне щасливих дуреп, що сидять зараз, тримають руку в районі сонячного сплетіння і чекають на мітку. І комусь з них обовʼязково пощастить. А мене ця біда омине. Бо я йому точно не підходжу. А він мені і поготів.

 І жодному дракону я не підходжу. Пережила вже сім спалахів, ще три і буду вільна. Якщо не отримаю мітку до тридцяти, далі вже моя доля у власних руках. Зможу вибрати, кого захочу. Часу повно. Драконячий вік довший ніж людський — триста-чотириста років і прожити їх поруч з чоловіком, на якого боги тицьнули, я не збиралася. 

 Та й шанси мої мізерні. Зазвичай, в кого до двадцяти пʼяти обраного нема, то вже й чекати нічого. Тому й така спокійна зараз. Памʼятаю, як нервувала першого разу. А мама сміялася і казала, що все зміниться як тільки я його зустріну. Пхе. Як це, пихатий і зарозумілий дракон зміниться? А інакших нема. Принаймні я не зустрічала. 

 «Я теж так думала, доню, — вона дивилась на мене, як на малу дитину. Хоч бути правді, вона завжди так дивиться. — Але коли побачила твого батька, одразу зрозуміла, що Боги не помилилися. Це саме він. І досі їм вдячна за цей вибір».

 Теж мені доводи. Тато це тато. Один-єдиний на всю когорту чоловічої частини драконів. 

 Не минулося мені так просто дитинство в демонських землях. Те, що було посіяно там — воля, свобода і рівність — так і залишилось в мені й тільки кріпло. Тепер я вже розумію, що саме через мене батько й повернувся до Хорейну, аби я дорослішала у звичному для дракониці середовищі, але воно не допомогло. Та й він, проживши стільки часу поза межами королівства, теж змінився й закривав очі на всі мої дивацтва. Навіть вчитися відпустив. Як відпустив — змирився. І я була єдиною драконицею на триста учнів. 

 — Ти ж демониця, Касі. Чого ти чекаєш? — вкотре за цей вечір зауважила.

 — Ну і що? Де написано, що це має бути дракониця? — ця відповідь теж лунає не вперше.

 — Може й не написано, бо саме собою розуміється. Та тисячі років це завжди дракониці.

 — Хтозна, можливо я буду першою. У змішаних парах теж дракони народжуються, — її долоня, передбачувано, на сонячному сплетінні. — А може, це будеш ти.

 — Не лякай мене. Жахи снитимуться, — позіхаю.

 Врешті, добре, що ця ніч настала. Хоч заспокоїться. Останній рік тільки про це й балачок. І чим ближче наближалася ця дата, тим більше їх ставало. А вона ж того принца навіть в очі не бачила, на відміну від мене. Нема там за чим побиватися — гарантую. 

 — От дивна ти. Хіба не розумієш, який це шанс? Стати принцесою. А ще, кажуть, він дуже гарний, — вона ніяк не вгамується.

 — Шанс? На що? Народити йому дитину і сидіти в чотирьох стінах до скону? Одягти хустку і тинятися палацом? Дякую красно, але не треба. А принцесою стати? Мені й герцогинею непогано живеться. 

 — Але ж ти не слухаєш уважно. Кажу ж тобі, він гарний. Що лицем, що статурою.  Стільки я про це наслухалась.

 — З лиця води не пити, — повторюю стару приказку, в істині якої не сумніваюся. 

 — Це доводи, по-твоєму? — вона лише хмикає. — Нащо з лиця воду пити, як на нього треба милуватися? Ще скажи, з губ каші не їсти. Що за дурні вислови. Ті ж губи геть для іншого потрібні, — вона плямкає, імітує поцілунки, обіймає саму себе руками. Дуринда, одним словом. — Цікаво, Дейріон добре цілується? 

 З його-то досвідом? Думаю, що добре. Може й грамоту королівську з цього приводу має. Це ж тільки жінкам треба берегти свою чистоту, якщо хочеш, аби твоя дитина мала шанс успадкувати дракона. Хто ж позбавить свою кровинку крил? Ніколи і нізащо. А чоловікам? Достатньо протриматись від появи мітки на обраній до першої подружньої ночі. Зауважте, на них-то самих мітки нема. Де справедливість? Де, я вас питаю? Ніякої. Не було й ніколи не буде. Наче те, що у них в штанах, робить їх особливими. 

 Касандра на мене не зважає. Млосно видихає і знов тоне в мріях. Крутить на пальчику свої руді кучері й кліпає очима. 

 Нетипова демониця в мене подруга. Нас ніби хто місцями поміняв. Їй би личило мати дракона, а мені — демона.

 Хоча, свою драконицю я б нізащо не віддала. 

 Памʼятаю, як хвилювалася у свої вісімнадцять, попри те, що обоє моїх батьків дракони. Батько — льодяний, мати — блискавична. Як налаштовувалися, що нічого страшного не станеться, як не обернуся. Не в тому сенс життя.

 А зараз не уявляю, як це — існувати без крил. Не відчувати неба. Свободи. Саме свободи. Бо у хмарах ти вільна. Нема законів, звичаїв, настанов. Ніхто не критикує чи осуджує. Є ти і стихія. І крила. 

 Я успадкувала льодяного дракона, але й бути інакше не могло. Завжди звір переходив від батька. Але й тут не обійшлося без казусів. Крижані завжди білі чи сірі. Луска відсвічує блакитним. Мій же — чорний, наче вуглинка. Лише по хребту аж до кінчика хвоста тягнеться блакитна смужка. 

 — Починається, — Касі схопила мене за руку і потягла до вікна. — Бачиш? 

 — Бачу, — навіть у мене це видовище викликало захват. 

 Всі зорі потьмяніли. Місяць набув нечіткої форми й ледь мерехкотів. А далі зʼявилась вона — Іеоні. Спочатку ледь вловима цятка, яка наче пульсувала. Ставала все яскравішою. Поки не вибухнула врешті.

 Як пече. Зціплюю зуби і обпираюсь на стіну. Всю шкіру ніби вогнем обпалює, а далі жар зосереджується в районі сонячного сплетіння. Від жаху нудота підкочує до горла. Ні. Це зовсім не те, чого я боялася. Просто зʼїла щось, от і болить. Зараз минеться. Жар й справді швидко вщух, залишивши по собі відгомін тепла й пульсацію, яка співпадала з ударами серця.