2. Дейріон і Амелія

      15 років тому

      Дейріон 

 — Герцог Вереан Ельверіс, його дружина Іавела Ельверіс і донька Амелія, з дому Крижаного Доакона,  — слуга з пафосом вимовив ці імена, перед тим як відчинити двері і впустити гостей. 

 Ми сиділи за обіднім столом. Я якраз вихопив через манери, бо був голодний, наче звір, і накинувся на мʼясо. Тож довелося вкотре вислухати проповідь про важливість етикету і різати на дрібні шматочки соковитий кусень. Ще й салат змусили покласти. 

 Батько одразу облишив все, підвівся і пішов назустріч. 

— Ну нарешті, — замість звичного рукостискання обійняв чоловіка, що увійшов. — Не минуло й сто років.

 — Сімдесят, Війрусе, лише сімдесят, — той поплескував батька по плечу.

 Отак просто називати мого батька на імʼя може дуже обмежене коло осіб. 

 — Іавело, ти геть не змінилася, перебування в демонських землях тобі на користь. А донька яка красуня. 

 Тато міг би так відверто й не брехати. Те непорозуміння красунею точно не назвеш. Худа, якась хлопчача статура. На голові копна кучерявого чорного волосся, наче кульбабка. Занадто великі очі і рот, як для такого малого обличчя. Шкіра вся у висипі. Ще й сукню на собі весь час смикає, наче та їй заважає. Жах. Та й на що там дивитися? Дитина дитиною. А от герцогиня й справді красуня. Той тип жінок, яким вік тільки на користь. Та й скільки їй? Якщо проводити паралелі з людськими мірками, навіть тридцяти не даси. Але вона дракониця. Десь за сто. Ех, я біля неї сопляк. Але ж гарна. Вуста такі повні, очі горять. Трохи навіть засоромився своїх думок. Знав би її чоловік, про що думаю, випатрав би як курку, й не подивися на мою цінність для корони. Та що я зроблю, як воно саме в голову лізе, достатньо зʼявитися в полі зору гарненькій панянці. Навіть якщо вона і старша. 

— Сідай біля Дея. Познайомитесь. Хтозна, може й за невістку нам будеш, — тато вже пхав у мій бік те непорозуміння.

 Слуги швидко взялися сервірувати стіл. А я ледь не подавився. Довелося зробити пару ковтків води, аби прийти до тями. Батько здурів? Яка ще невістка. Йому що, гарні внуки не потрібні? Сподіваюсь боги не посміються так з мене, коли прийде час зʼявитися обраній. 

 Дорослі сміялися, розмовляли між собою, згадували старі часи. Нічого цікавого. Ельверіси, виявляється, вирішили повернутися в драконячі землі.  Хоч у Сірті, столиці, не планують затримуватися. Їдуть у північну провінцію, де і оселяться. 

 — Скільки я тебе кликав, а ти все відмовляв, — тато по-доброму дорікнув гостю. — Я вже думав, ти там здичавів між тими демонами. Ніхто з наших і думати не хоче там оселятися, а тебе наче цвяхами хто прибив. Їхав же лише подивитися. 

 — Ну, не подивитися, а з дипломатичною місією, — Вереан посміхнувся. — А далі  нам сподобалось. Особливо Іавелі. Ти ж знаєш який я слабкий, нівчому не можу їй відмовити. Але, — він кинув погляд на свою доньку, — занадто вільні там порядки, все ж таки. 

 Тато просто за столом виголосив королівський наказ, яким зобовʼязав гостей залишитись в нашому замку на місяць. Тим паче в його нащадка, тобто в мене, за два тижні день народження. Я думав мене це не зачепить ніяким боком. Як же я помилявся. 

 Те нещастя весь час крутилося десь поблизу. Й не давало мені спокою. Теревенила щось, в очі заглядала. На бій мене викликала? Уявляєте? Припхалася на тренувальний майданчик, що само по собі вже нечувано, ще й таке пропонує. 

 — Те, що ти одягла штани, не робить з тебе хлопця, — усе, що відповів.

 Так, вам не почулося. Вона носить штани. І їх, якраз, не смикає кожні пʼять хвилин, як сукню. 

 — Штани носять не тільки хлопці, — ще й голос у неї писклявий.

 Я знаю, що в демонських краях геть інші звичаї, але ж вона вже не там. Час би це усвідомити. Але виховувати її я не збирався, тож почав просто ігнорувати.

 Чим далі, тим важче це було робити. Особливо, коли усамітнюєшся з чарівною фрейліною, обіймеш дівчину за талію, і вона охоче дарує тобі поцілунок, а хтось жбурляє камінням в твій бік. 

 Тож коли на святкуванні мого дня народження, на черговому привітанні: «Бажаю отримати величного дракона», вона пирхнула і досить голосно вимовила:

 — Ящірки величними не бувають.

 Я вирішив таки помститися.

 Її батько не витримав і зробив зауваження:

 — Доню, вибачся. 

 — Вибачте, — просичала і ледь схилила голову. 

 О, за всі ті дошкуляння і зачіпання — це так просто їй не минеться. 

 — Хіба так кланяються своєму майбутньому правителю? — уточнив. 

 Нахил голови став нижчим на пару сантиметрів, але я вирішив не зважати. Соплячка, що з неї візьмеш. 

 А наступного ранку… Я був на тренувальному майданчику. Спокійно роздивлявся зброю. Зважував у руці кинджали. І так нікого не було, може хоч піти в ціль пожбурляти. 

 Свист. Біль. Щось гаряче хлинуло по шиї. Я навіть не одразу збагнув, що поранене вухо. Не просто поранене, а розпанахане. Це замах? В стінах замку? Неможливо. Але біль цілком реальний, гарячий, пульсуючий. Я підніс руку до рани — пальці одразу почервоніли. Кров густа й  липка текла вже аж під комір.

 Обернувся, аби зрозуміти звідки загроза. 

 Стоїть. Перелякана. Лук валяється під ногами. 

 — Ти здуріла? Могла ж і вбити! — вже нісся в її бік.

 — Вибач, — зараз це й справді звучить щиро.

 — Вибач? Дурна, безмізка курка. Опудало на ніжках, — я не підбирав слів. Біль і кров цьому не сприяли. 

 — Кажу ж вибач! — нерішуче робить крок назад.

 А я піднімаю руку, аби схопити та так і опускаю. Ну що я з нею зроблю? Не вдарю ж.

 — Більше не трапляйся мені на очі. Не лізь. Чого ти причепилася до мене? Га? Бісиш і бісиш, і все одно лізеш. 

 — Я не…

 — Що я не? Іди краще вчися манер, жіночих справ. Співи, танці. Чула про таке? Хто зна, чи благословлять тебе Боги міткою. В протилежному випадку, думаєш, посагу твого батька вистачить, аби якийсь йолоп заміж взяв? Сумніваюсь. З твоїм мерзенним характером і посередньою зовнішністю це буде непросто, — розвернувся і пішов геть.