1. Дейріон

 — Ваша високосте, повторюю, мітка точно проявилася, — стара відьма сиділа навпочіпки, тикала пальцем у руни, що зʼявилися на піску, ніби я й справді міг їх прочитати.

 Це знання трималося в суворій таємниці. Ніхто з чаклунів ні за які гроші не погоджувався його відкрити. Я намагався їх підкупити. А ще робив спроби осягнути самотужки, але це було неможливо. Однакові на перший погляд, мали різне значення. І навпаки — дві різні означали одне й те саме. Їх точно вигадала жінка, керуючись своєю незбагненною логікою.

 — Два тижні, Оурето. Минуло два тижні, а так ніхто й не зʼявився. Можливо, ти помиляєшся? 

  Я й справді схилився нижче й почав вдивлятися. Піщинки тремтіли, наче живі. А ті, що були ближче до узорів, ще й трохи відсвічували червоним. Кольором дому вогняних драконів. Мого дому. Мого клану. Але ж воно могло означати будь-що. Піди, перевір. 

 — То поклик застосуйте, — жінка дивиться на мене як на дурня.

  Наче я не робив цього кожного клятого дня. Не здіймався у небо, не літав там годинами, не кликав.

 — Не допомагає. 

 — Може, вона глуха? — пирхає.

 — Й сліпа, бо не бачить мітки? І нікого поруч нема, аби про це сказати? — вже закипаю.

  — Хтозна, — лише розводить руками.

  — Чудово. Глуха, сліпа і здичавіла. Чарівну пару мені боги обрали. А може, ти брешеш, відьмо? — кажу те, про що вже довгий час думаю. — Вигадуєш собі, за носа мене водиш? 

  — І нащо б я це робила? — штурхає палицею в пісок, який враз тьмяніє і завмирає. — Яка мені з того користь? Тисячі років у правителів пара зʼявилася, а у вас ні? Є вона, кажу вам. Є.

 — Як є, то вже б тут стояла. Сама знаєш, Оурето, не гірше мене. Все королівство чекало мого тридцятиріччя. Кожна дівиця спати не лягала, аби не проґавити спалах зорі Іеоні. Зʼявись таки та мітка, вона б вже наступного дня була тут. Все просто — ти брешеш. Навмисно, чи просто не спроможна щось побачити, — чим далі, тим більше в це вірю.

 Були ж дракони, які так і не отримували своєї пари. Можливо, прийшов час змінитися династії при владі. Мій рід і так вже править більше тисячі років. 

 — Я не спроможна побачити? — стара махає рукою й пісок знов оживає. Утворюється вихор й маленька воронка суне в мій бік. — Хочете доводів моєї сили? Не сприйміть за неповагу, та прокляття легко накладається, що на жебрака з канави, що на поважного пана з короною на голові. 

  — Так само, як і голови однаково легко летять, що в простої смертної, що в жінки, яка володіє магією, — кидаю погрозу у відповідь, не переймаючись хмаркою, яка вже лізе в черевики.

 Хоч це й пусте залякування. Бо вбивати нікого я не збираюся. Та й її прокляття драконяча кров виведе за лічені хвилини. 

 Оурета блиснула на мене своїми чорними очиськами, трухнула головою, від чого задзвеніли масивні сережки у вухах. Те, що вона відьма, можна було зрозуміти лише з одягу. Пишна, різнобарвна сукня з численними шарами тканини. На шиї намисто, переплетене й блискуче. На кожному пальці кільця. Колись чорне, а зараз вже майже сиве волосся, заплетене в коси, прикрашені вузликами ниток. Звичайні жінки більш стримані у одязі, а про дракониць годі й говорити. Наші дівчата взагалі, як тільки їм виповниться вісімнадцять, прикривали голову хусткою. Хоча зараз ці правила дещо й стерлися. Сто років тому, коли мій батько зійшов на трон, відкрилися кордони й колись наше, ізольоване від всього світу королівство, впустило в себе інші раси. Демони і орки які почали заселятися на наших землях несли з собою й свої звичаї. Кажуть, у провінціях є дракониці, які можуть вийти на люди без хустки. Але в Сірті таких безладів нема. Не уявляю, який батько чи чоловік може таке дозволити. 

 Та Оуреті було байдуже до традицій. Тим паче, відьма такої сили могла собі дозволити і більше. Он як зухвало розмовляє з наслідним принцом.

 — Можеш йти, — вирішую відпустити, все одно користі ніякої. — Й подумай над тим, як її знайти. 

 — Так поки ви мітки не торкнетесь, вона ж не активна, — цю балаканину я вже чув. 

 — Це я знаю, але ж мають бути якісь способи.

 — Щоб хтось вигадав якісь способи, потрібна потреба, аби їх вигадувати. А за тисячі років такого ще не було, аби хтось противився поклику.

 І це я знаю. 

 — То маєш причину. Йди і вигадуй. Будеш перша. 

 — Як і ти, до кого наречена не поспішає, — ледь чутно бубнить собі під ніс. 

 Якщо думаєте, що з поваги до мене хоче зробити свої слова нечутними, то помиляєтесь. Вона чудово знає, наскільки гострий мій слух.

 Не хочу навіть вступати у марні суперечки. Вихор, що так і кружляв біля моїх ніг, тоненькою цівкою перетікає в мішечок, який відьма тримає в руці, й коли остання піщинка опиняється всередині, мотузка сама затягується. 

 — Моліться богам, майбутній правителю. Ви ж знаєте, вони ніколи не помиляються і у всього є своя причина. Просіть їх, аби вказали шлях, — остання її настанова перед тим, як вийти. 

 Молитися? Я не робив цього давно. Навіть під час святкових мес стояв і думав про справи. Не завжди державні. Іноді мої думки брели у гріховному напрямку, але хто мене звинуватить у моєму-то віці. Особливо як з сусіднього ряду на тебе глипає і червоніє миле створіння. І вам обом є що згадати. Людські дівчата бувають дуже гарячі. 

 І зараз я не збирався цього робити. 

 За вікном гримнуло, так, що шибки здригнулися. Яскрава блискавка розсікла нічне небо, на мить освітливши все навколо. Спочатку декілька важких крапель ударили в скло, наче хтось кинув поригоршню камінців. А далі зірвалася справжня злива — шалена, гучна, нестримна.

 Я не бачив в цьому загрозливого натяку чи віщування біди. Навпаки, цей шум навіть заспокоював. А даремно. Бо вже за декілька хвилин у двері постукали. 

 — Знайшли! Сер, її знайшли, — не чекаючи на відповідь, що було геть незвично для нього, Моріс, мій камердинер, увірвався до кабінету. — Наречену знайшли. 

 — Хто? — я одразу простив йому цю вільність.

 — Герцогиня Амелія Ельверіс, — повідомив з радісною посмішкою.