Глава I

Валентина була реалісткою і у всяку маячню щодо чудес не вірила, а на людей, які палко вірили в інші виміри чи мандрівку в часі, дивилася з поблажливістю та вважала їх лише дорослими дітьми або ж психологічно хворими людьми, які всіляко намагаються сховатися від реального світу. У ворожок та екстрасенсів теж не вірила, на хвилі популярності цієї професії Валю всі знайомі вважали чудною і, доки всі довкола твердили про надприродне та бігли в разі чого до ворожки, Валя тихо посміювалася над ними.

Ну хто при здоровому глузді віритиме в таку нісенітницю?

Нині ж вона сиділа на подушках поруч із матір'ю її чоловіка (чи не зовсім чоловіка, але коханцем його не назвеш) і батька її дитини, якого вона не народжувала, з іншими його дружинами-наложницями в головних гаремних кімнатах у палаці Маніси десь у п'ятнадцятому столітті і спостерігала за сеансом ворожіння. Низька худорлява баба на ім'я Зухра сіла в самий центр величезної кімнати і наполегливо комусь молилася, потім витягла з сумки чудернацької форми каміння і жбурнула його на підлогу. За цією безсумнівно цікавою картиною всі присутні жіночки, зокрема й служниці з євнухами, спостерігали з відкритим ротом, і тільки Валя, побачивши у своєму недовгому житті звичайнісінької жінки двадцять першого століття стільки шарлатанів і клоунів, яких вивели на чисту воду, дивилася на це як на просту циркову виставу.

Це, якщо чесно, цікавіше, ніж сидіти весь час у покоях - на вулицю не вийти через погоду, а інтернету й телебачення поки що не придумали. Їй, як людині, що звикла постійно вбирати в себе інформацію з різних джерел, дуже важко давалася адаптація в умови середньовіччя, де новини передавалися з вуст в уста або ж листами.

Єдине, що рятувало в цій ситуації - це книжки, але і з ними був один нюанс. Вони всі були іноземною мовою, і якщо сучасну іспанську та англійську Валентина знала на рівні нескладних повсякденних розмов, то мови цього часу давалися їй погано, адже за стільки років половина слів застаріла, а на їхнє місце встали нові. Гюльбахар, так звали дівчину, в тіло якої потрапила Лебідь, пощастило потрапити в гарем до шехзаде, отак тут називали принців, де її навчили не тільки мови, а й читати та писати складні вірші арабською й турецькою, вміти читати й писати італійською, філософії, історії держави, математики та багато чого іншого. Тільки за це Валя готова дякувати вищим силам, так, вона в них повірила, що залишили їй усі знання цієї дівчини, бо інакше було б дуже важко.

Ситуація й так була не з найкращих - вона та сама нещасна султана, що втратила свого єдиного сина, яка доживала свій вік у голоді й убогості, доки суперниця ніжилася в м'якому чистому ліжку, поїдаючи найкращі делікатеси.

Що їй робити? Чи можливо все змінити?

- Бачу! - вигукнула ворожка, відриваючи Валю від думок. - Бачу чудовисько. Живе, ховаючись у подобі чужій...

Чудовисько, дракон, вогонь - усе дуже нагадувало той самий момент серіалу «Величне століття», що Валентина передивлялася на вихідних, тільки ворожка була інша, і пророцтво це все мали почути тільки в палаці Султана Сулеймана в столиці імперії.

- Його зупинять, присплять і води не стануть забарвлюватися кров'ю ворогів його. Бачу озеро, в якому знову зароджується життя. Бачу лебедя, що плаває на ньому.

Можливо, їй здалося, може просто збіг, але, промовляючи ці слова, ворожка дивилася просто на Валентину. Усього на секунду їхні погляди зустрілися, і стара посміхнулася, нібито щось знала, нібито бачила її наскрізь. Хотілося бігти, підхопитися зі свого місця, з м'яких дорогих подушок, з країв обшитих золотими нитками й дорогоцінним камінням, зірвати з себе ці тканини й коштовності та сховатися десь далеко. Валя силою волі змусила себе сидіти і не тремтіти від страху бути викритою, ніби якась зловмисниця.

Прокинься Лебідь! Що ця божевільна може тобі зробити? Ти нічого не вкрала, не відібрала силою, нікого не вбила - навіщо тобі ховатися? Це сталося не з твоєї волі. Це не твій вибір.

Валентина Лебідь, а тепер уже Гюльбахар Махідевран Султан, гордо підняла підборіддя і старанно натягнула посмішку на обличчя, з її тіла нібито впав величезний камінь і стало дуже легко дихати. Ворожка низько вклонилася, і після дозволу Валіде, покинула покої.

Скептицизм Валі з приводу присутності будь-яких здібностей у людей став потихеньку згасати.

***

- Пані, я попрошу, щоб вам принесли сніданок.

- Добре, - кивнула Валя у відповідь. - Скажи, щоб привели Мустафу.

- Слухаюся, пані.

Валентина вже відкинула всі розумні пояснення своєї присутності тут. Перше, про що вона подумала: «Це сон!» Можливо, вона впала в кому, адже таке траплялося з кимось, по телевізору говорили, і вже дуже скоро вона прокинеться у своєму часі, де є не надто улюблена, але прибуткова робота, батьки й друзі, де вона не жалюгідна рабиня, а вільна людина, вільна робити, що душа забажає; їй хотілося вірити, що все знову буде як раніше.

Тільки ось цей кошмар не припинявся, і Валя знову і знову прокидалася не у своєму ліжку, не у себе вдома, а обіймала її чужа дитина. Він був схожий на ведмедика: маленький хлопчик із пухкими щічками, що так і вабили до себе, його оченята нагадували маленькі вуглинки, а від його сміху в грудях було так тепло. Дитя постійно вимагало уваги мами, а колишню Махідевран схоже мало турбувала поведінка сина, через що Мустафа ріс вередливою і ревнивою дитиною, і підсумок такого виховання відомий усім. Вони часто грали в саду разом, читали книжки на ніч, іноді Валя розповідала йому ще не написані казки з майбутнього, які колись читала в дитинстві. Хлопчик був розумний і уважно прислухався до кожного її слова, істерики і плач перестали спалахувати щодня, як це було на початку. Валентина з головою поринула у виховання чужої дитини і, за цим заняттям, не помітила, як пролетів місяць.

- Мишенятко, ходи до мене, - Валя з посмішкою на обличчі спостерігала, як хлопчик усіма силами намагався боротися зі сном, вставати рано вранці, як його мама, у нього не виходило. - Зараз ми одягнемося, поїмо, а потім...