Епілог: Весілля

Усе йшло за планом доти, доки я в повному весільному вбранні не опинилася у ванній, судомно намагаючись впоратися з нападом нудоти. До церемонії залишалося всього півгодини, гості вже заповнили зал, а я стояла, тримаючись за раковину, щоб не впасти. Сніданок поспішно покинув моє тіло, так погано мені ще ніколи не було. 

Хтось із подружок запанікував і викликав Тимура, і тепер він був у номері нареченої, стоячи за дверима ванної кімнати.

— Віро, що відбувається? Тобі погано? Викликати лікаря? Давай скасуємо весілля. Перенесемо все на інший день.

Його голос був сповнений тривоги, і я, хоч і ледве стояла на ногах, не змогла втриматися від саркастичної усмішки.

— Тимуре, ти взагалі чуєш, що говориш? Ми не можемо скасувати весілля. Усі вже тут, ти в костюмі, я в сукні. Ти витратив цілий статок на це весілля! Ми не у фільмі, де можна просто сказати: «Вибачте, приходьте завтра».

Двері тихо скрипнули, і він увійшов. Я одразу ж підняла руку, прикриваючи обличчя.

— Ти з глузду з'їхав? Наречений не повинен бачити наречену до церемонії! Це погана прикмета.

— З тобою все гаразд? — проігнорував він мої слова, сідаючи поруч зі мною навпочіпки. Його очі буквально світилися занепокоєнням. — Якщо тобі погано, я заберу тебе звідси. Без різниці на гостей.

Я глибоко зітхнула, намагаючись заспокоїти дихання.

— Ще ніхто не вмирав від токсикозу в перший триместр, — пробурмотіла я, уникаючи його погляду.

Він завмер, немов слова застрягли в його горлі. Його обличчя зблідло, а очі розширилися.

— Ти... Ти що, вагітна? — видихнув він, ніби в кімнаті стало мало повітря.

Я кивнула, покусуючи губу, і додала:

— Так, і наш малюк явно проти ранкових весільних церемоній.

Тимур кілька секунд мовчав, потім раптом вибухнув сміхом. Гучним, щирим, таким, що знімає напругу.

— Це найкраще, що я коли—небудь чув. Віро, чому ти не сказала раніше?

— Хотіла дочекатися слушного моменту. Вважай, він настав, — усміхнулася я.

Він обережно притягнув мене до себе, обіймаючи, як найкрихкіший у світі фарфор.

— Тоді слухай. Ти сьогодні йдеш до вівтаря тільки в тому разі, якщо тобі стане краще. Якщо ні — ми все перенесемо.

— Тимуре... — я підняла голову і подивилася йому в очі. — Усе гаразд. А тепер вийди. Нареченому не можна бачити наречену до церемонії, пам'ятаєш?

Він усміхнувся, ніжно поцілував мене в лоб і вийшов із кімнати, залишаючи мене з легким трепетом і тихою радістю.

Минула година, перш ніж я змогла прийти до тями. Тимур наполіг, щоб я відпочила, і хоча нерви були натягнуті до межі, його підтримка і турбота допомогли мені впоратися. Токсикоз відступив, і я, нарешті, відчула, що готова зробити крок назустріч новій главі нашого життя.

Церемонія почалася на сорок хвилин пізніше запланованого часу, але це не зіпсувало її. Гості, здавалося, і не помітили затримки. 

Я стояла за подвійними дверима, готова зробити перший крок. Серце калатало так сильно, що я думала, його стукіт почують усі присутні. У нас на підході друга дитина, а я хвилююся так, немов наречений міг би кинути мене просто біля вівтаря.

Подружки поправили мою сукню і фату. У цей момент до зали увійшла Ліза, одягнена в ніжне біле платтячко, схожа на маленького ангела.

Вона з серйозним виглядом підійшла до мене і прошепотіла:

— Матусю, я готова. 

Я посміхнулася, погладила її по щоці й кивнула.

Двері відчинилися, і зал завмер. Ліза пішла попереду, дбайливо висипаючи пелюстки троянд із маленького кошика. Кожен її крок був точний і акуратний, немов вона репетирувала це тисячу разів. Вона мала такий зосереджений і милий вигляд, що в мене перехопило подих.

М'яка музика заповнила простір. Я зробила крок уперед, і час немов уповільнився. Увесь зал зник — залишився тільки Тимур, який стояв біля вівтаря. Його очі були прикуті до мене, сповнені ніжності та захоплення. Здавалося, він бачить тільки мене.

Ліза продовжувала йти, іноді обертаючись і посміхаючись мені, немов кажучи: «Давай, мамо, ти зможеш».

Коли я, нарешті, підійшла до Тимура, він простягнув мені руку. Його пальці були теплими і надійними. Я вклала свою долоню в його, і він м'яко стиснув її, посміхаючись мені.

— Ти приголомшлива, — прошепотів він, його голос тремтів від емоцій.

— Дякую, — відповіла я, дивлячись у його очі й розуміючи, що це той самий момент, який я запам'ятаю назавжди.

Ліза встала поруч із нами, її очі світилися щастям. Вона смикнула Тимура за руку і шепнула:

— Не забудь поцілувати маму.

Усі засміялися, а я відчула, як сльози щастя наповнюють мої очі.

Так, усе було ідеально. Навіть попри ранковий токсикоз. Адже цього дня я стояла поруч із коханим чоловіком і нашою донькою, щаслива, як ніколи раніше.

ТРИ РОКИ ПОТОМУ