Глава 29

— Ми вас випишемо за два дні, Віро Миколаївно, — вимовляє лікар, гортаючи мою карту.

Його слова звучать обнадійливо. Два дні, і я зможу піти звідси. Повернутися додому.

— Усе йде за планом. Головне — дотримуватися рекомендацій. Відпочинок, жодного навантаження. І не забувайте про корсет для спини. — Дивиться на мене поверх окулярів. — Питання є?

Я хитаю головою.

— Добре. Відпочивайте. 

Лікар іде, а я залишаюся одна. 

Відкидаюся на подушку, відчуваючи, як біль у боці ледь помітно нагадує, що я все ще тут — у лікарні.

Тимур учора не прийшов. Можливо, і сьогодні його не буде.

Усередині щось кольнуло. Неприємне, гостре відчуття, ніби я сама не готова зізнатися, що насправді це — розчарування. Я так звикла до його щоденних візитів, що навіть цей пропуск вибиває з колії. Образився на мої слова? Злиться? 

Цікаво, чи варто йому повідомити про те, що сказав лікар? Чи він уже в курсі? 

Майже дотягуюся до телефону, як двері палати несподівано відчиняються.

На порозі Тимур. І не один. Поруч із ним стоїть незнайома жінка.

Миттєво прибираю руку, телефон падає на ліжко. Дивлюся на них обох, намагаючись зрозуміти, що відбувається.

Жінка молода, років тридцять, не більше. Волосся зібране в акуратний пучок. На ній строгий чорний піджак, біла сорочка, прямі штани. Виглядає, ніби щойно вийшла зі співбесіди. 

— Привіт, — каже Тимур спокійно, ніби все нормально.

Я нічого не відповідаю, тільки моргаю, все ще не розуміючи, що за цирк він влаштував.

— Це Євгенія, — киває на гостю. — Весільний організатор.

— Хто? — мій голос звучить майже пискляво.

— Весільний організатор, — повторює з абсолютно серйозним обличчям.

Мій мозок просто зависає. Дивлюся то на нього, то на неї. Євгенія мило посміхається, наче це взагалі її звичайнісінький день — заходити в лікарняні палати й обговорювати чиїсь весілля.

— Тимуре, ти це зараз серйозно? 

— Абсолютно, — спокійно відповідає він.

— Весільний... організатор? 

— Віро, — він дивиться на мене так, ніби пояснює щось очевидне. — Я ж сказав, що все буде так, як треба.

— Ти що, зовсім із котушок злетів? — різко випалюю.

Євгенія все ще стоїть поруч, усміхається, але я помічаю, як у неї смикається куточок губ. Напевно, не розуміє, куди взагалі потрапила.

— Нам із тобою потрібно це обговорити, а Євгенія допоможе з організацією.

— Організацією чого?! — я майже кричу. — Тимуре, ти серйозно вважаєш, що зараз час для таких розмов?!

Він витримує мій погляд, потім спокійно кидає:

— Віро, я знаю, що роблю.

— Знаєш? — я дивлюся на нього з відвертим подивом. — Знаєш?! Та ти просто нестерпний!

Євгенія робить півкроку назад, кидає короткий погляд на Тимура, ніби запитує: «Мені вже піти?»

Тимур підходить до мене, і з кожним його кроком я відчуваю, як кімната стає меншою. Він зупиняється зовсім поруч. Так близько, що я відчуваю тепло, яке виходить від нього.

У його очах хлюпається така впевненість, що я мимоволі замовкаю. Усі слова, які я збиралася сказати, просто зникають.

— Віро, — каже тихо, але так, що кожне слово ніби ріже повітря. — Я налаштований серйозно.

Мій рот відкривається, але слова застрягають десь у горлі.

— Ти знаєш, що я завжди отримую те, що хочу, — продовжує, трохи нахиляючись ближче. — Давай не будемо витрачати час даремно.

— Тимуре... — починаю, але він перебиває мене, його голос стає ще тихішим, майже пошепки.

— Ти кохаєш мене. Я кохає тебе.

Світ на секунду завмирає. Я відчуваю, як серце пропускає удар, а потім починає стукати так голосно, що здається, він може це почути.

— Ти нестерпний, — голос уже звучить м'якше, а на губах з'являється добра усмішка, яку я навіть не намагаюся приховати.

Тимур теж усміхається. Легко, по-справжньому, з тією самою впевненістю, яка завжди зводила мене з розуму.

— Можливо, — відповідає все ще не відводячи від мене погляду. — Але ти мене кохаєш.

Я хитаю головою, не знаючи, сміятися чи злитися, але всередині вже все зрозуміло. Він має рацію. І, схоже, завжди був правий. 

— Ти просто неможлива людина, Тимуре Іскрицький, — вимовляю, нарешті дозволяючи собі посміхнутися трохи ширше.

— Зате я твій, — відповідає він, і його голос звучить так, ніби іншого варіанту просто не існує.