Глава 27

Стеля лікарняної палати стала мені майже рідною. Сніжно-біла, стерильна, з крихітними мерехтливими лампочками, які так і норовлять загіпнотизувати.

Минув майже тиждень, і здається, моє тіло нарешті починає відновлюватися. Ребра болять менше, тягнучий біль став тупим і терпимим. Голова більше не паморочиться так сильно, хіба що якщо різко встати. Та й нога майже не нагадує про себе, якщо не рухати її. Але всередині все ще порожньо.

Щодня одне й те саме. Я прокидаюся під рівномірний шум апаратів, за вікном починається новий день, а я просто чекаю. Чекаю чергового візиту Тимура.

Іскрицький приходить майже завжди в один і той самий час. Точно так само, як сьогодні. Він завжди щось приносить. То букет тюльпанів, то пакунок із мандаринами, то нова книжка, яку я навряд чи встигну прочитати. 

— Як ти? — запитує щоразу, немов це обов'язковий ритуал.

— Краще. 

Він киває, трохи розслабляючись. Потім починає говорити: про погоду, про роботу, про те, як Ліза сумує. Усе монотонно, рівно, ніби намагається заповнити повітря чим завгодно, тільки б не дати мені вставити слово.

Але моє терпіння вже на межі.

— Тимуре, — перебиваю, коли він уже вдруге за хвилину згадує затори в центрі міста, — Що сталося?

— Віро, тобі потрібно зосередитися на відновленні, — нарешті каже.

— Та що ти кажеш! Тимуре, мене мало не вбили. Ліза могла залишитися без матері. І ти все ще вважаєш, що мені не потрібно знати, що сталося? 

— Віро... — він зітхає, зчіплює руки в замок. — Ми вже обговорювали це.

— Ні, Тимуре. Ми це не обговорювали. Ти відмовляєшся говорити. Щоразу ти сидиш тут, робиш вигляд, що все гаразд, але це не так.

Він відводить погляд, напружує щелепу. Руки стиснуті в кулаки, спина напружена, немов хоче стриматися, щоб не випалити щось зайве.

— Ти стала занадто зухвалою, Віро. Навіть не знаю, якою ти подобаєшся мені більше: такою, якою є зараз, чи коли тиха і скромна, як мишка, — усміхається він.

— Це не смішно, Тимуре, — слова звучать різко, але я навіть не намагаюся їх пом'якшити. — У тебе знову якісь проблеми? Це бандити? Нам загрожує небезпека? — у мене починається справжня паніка. 

— Віра. 

— Я серйозно. — намагаюся вкласти в голос якомога більше впевненості. Нехай знає, що я не жартую. 

Тимур важко зітхає, нервово проводить рукою по волоссю і продовжує:

— Маргарита дізналася про Лізу. Спочатку вона вирішила, що це її дитина. Але коли зрозуміла, що дівчинка наша з тобою, збожеволіла. Переконана, що я все підлаштував, щоб її позбутися.

Я дивлюся на нього, і мені здається, що це якийсь поганий сон. У голові гул, серце стукає так, ніби ось-ось вискочить із грудей. Значить, це все ж була реальність. Там, посеред провулка. Коли я так чітко чула її голос. «Здохни тварюка!» — здається, саме це вона тоді кричала. 

— То це вона, так? 

Киває. 

— Господи... — шепочу, обхоплюючи себе руками. — Ти розумієш, що могло б бути? — відчуваю, як сльози підкочують до очей. — Якби Ліза була там...

Від однієї думки, що Ліза могла бути зі мною в той момент, по венах розливається крижаний страх.

— Її затримали, зараз вона під слідством. Буде суд. Вона сяде, я тобі обіцяю. Віра, я не дам їй наблизитися до вас більше ні на крок. Ніколи.

Я закриваю обличчя руками. Сльози підступають, гарячі, безконтрольні. 

— Тимур... — мій голос тремтить, але я навіть не знаю, що хочу сказати.

Він миттєво піднімається зі стільця і сідає на край ліжка. Обережно, ласкаво кладе руку мені на плече.

— Віро, тихіше... — каже м'яко, майже пошепки. — Усе вже позаду. Ти чуєш мене? Усе позаду.

Він тягнеться до тумбочки біля ліжка, бере серветку і м'яко витирає мої щоки. Рухи такі обережні, ніби я зараз кришталева.

— Слухай мене, — продовжує він, дивлячись мені просто в очі. — Ти повернешся додому, все буде добре. Більше ніколи нічого подібного не трапиться. Я обіцяю. У квітні потеплішає, можна зіграти весілля. Як тобі? Віра Іскрицька, звучить же, правда? 

Кілька секунд я просто дивлюся на нього, моргаю, намагаючись зрозуміти, чи почула я його правильно.

— Ти серйозно? 

Тимур усміхається ширше, ніби його зовсім не бентежить мій тон.

— Так, Віро, я абсолютно серйозний, — каже спокійно, навіть занадто спокійно, ніби це рішення вже ухвалено.

Я просто витріщилась на нього, немов він щойно запропонував мені полетіти на Марс. Кілька секунд мовчу, намагаюся зрозуміти.... 

— Я... Ні, Тимуре. Ти, як завжди, ухвалив рішення самостійно, не обговоривши нічого зі мною, — голос трохи тремтить, чи то від злості, чи то від шоку.

— Віро, це логічно. Усе до цього йшло. Не заперечуй, що в тебе немає до мене почуттів. Ти мені теж небайдужа. Вибач, що не освідчився красиво, але мені здалося, що тобі це має підняти настрій.