Глава 25

— Ну як вам? — Перукарка дивиться на мене, трохи схиливши голову, з таким виразом, ніби щойно зробила справжнє диво.

Я теж дивлюся. Волосся тепер ідеально укладене м'якими хвилями, злегка підкручене на кінцях. Пасма блищать, як з реклами шампуню, і трохи торкаються плечей. Блонд, м'який, холодний, з легким перловим відливом.

Обличчя, тепер здається зовсім іншим. Очі ніби стали яскравішими, шкіра свіжішою. Ось що значить правильний колір і правильні руки.

Дівчина посміхається, поправляє останнє пасмо. 

— Краса, — відповідаю, відірвавши погляд від дзеркала. — Дякую.

— Чарівно. Цей відтінок вам так личить! Справжня зірка.

Ага, зірка. Тільки хіба що падша.

— Проходьте на ресепшен, — каже і йде, залишивши мене наодинці з новою собою. 

Знову дивлюся в дзеркало. Віро, хто ти тепер? Сильна? Яскрава? Чи та ж сама, тільки з новою зачіскою? 

Серйозно, навіщо я взагалі це зробила? Ах так, щоб відволіктися. Геніальний план, звісно. Тільки відволіктися не вийшло.

На ресепшені мене зустрічає дівчина, мовчки вводить щось у комп'ютер, називає суму. Я тягнуся до сумки, дістаю гаманець, відраховую купюри. 

— Дякую, приходьте ще, — звучить дружелюбно, і я машинально киваю.

На вулиці смикаю за сережку. Звичка безглузда, але діє заспокійливо. Так, сережка на місці. Усе гаразд. А ось я не дуже. Серце чи то пропускає удари, чи то стукає так, що хочеться втекти в ліс і сховатися від самої себе.

Зачіска. Салон. Новий одяг. Адже це все для нього. Для Тимура. Не треба брехати собі, Віра. 

Для того, щоб він знову подивився на мене так, як дивився тієї ночі.

Це було... Ох. Як це взагалі описати? У голові все змішалося. Таке відчуття, що Тимур знав кожну чутливу точку мого тіла, а я навіть не намагалася чинити опір. Та й не могла.

А цей погляд... Ні, серйозно, хто взагалі так робить? Ніби я центр всесвіту. Або принаймні його маленька, але дуже значуща частина.

Може, у психологів є спеціальна послуга з повернення в норму після Тимура Іскрицького? Хоча сумніваюся, що це піддається лікуванню. 

Одразу накочує почуття провини. Ліза. Я ж обіцяла провести з нею цей день. Ігри, прогулянки, щось там ще, чого вона так чекала. 

Але ні. Замість цього я тут, з новою зачіскою, на підборах, зображую найвпевненішу в собі жінку у світі. Ха, смішно.

Чудова мати. Може, вдома якось компенсую? Або, хоча б, спробую.

Дорогу перетинаю як на автопілоті. Каблук ковзає по асфальту, і я ледь утримую рівновагу. Ну, шикарно, просто молодець. Може, вже час повернутися до кедів і штанів? Чи ні, не можна. Якщо я вирішила бути іншою, значить, будемо йти до кінця. Навіть якщо це нерозумно. 

Озираюся на всі боки, поправляю сумку на плечі. Згадую, що водій чекає на мене на сусідній вулиці. Знайти місце для паркування — це як виграти в лотерею. Сьогодні трафік просто шалений.

І, звісно, мої думки знову повертаються до Тимура. Усе як завжди. Скільки б я не намагалася себе відволікти, він незмінно опиняється в центрі моєї голови, ніби там його законне місце.

Може, справді, розслабитися і просто плисти за течією? Не думати про майбутнє, не намагатися контролювати кожну дрібницю? Адже нам добре. Йому добре. Мені... 

Так, мені теж добре, якщо чесно. Навіть занадто. І Лізі... Ліза щаслива. 

Може, я даремно себе накручую? Може, мені дійсно варто просто насолоджуватися тим, що є зараз? Адже Тимур старається. Він робить усе, щоб ми почувалися добре.

Але в цьому «добре» є щось, від чого всередині шкребе. Наче я маю чогось боятися. Чого? Можливо, себе. Може, того, що я занадто звикну до цієї ілюзії щастя. А якщо все зникне? Що тоді?

Я доходжу до кінця вулиці, але машини водія ніде не видно. Зупиняюся, дістаю телефон.

— Олексію, ви де? — кажу, прикладаючи слухавку до вуха.

— Я трохи далі припаркувався, — голос звучить напружено. — Провулок ліворуч, не зміг ближче припаркуватися.

Не дуже хочеться йти туди під мокрим снігом, що зривається, але й стояти посеред тротуару теж дивно. Люди проходять повз, машини сигналять, звичний міський хаос. 

Переходжу дорогу і звертаю в провулок. Тут несподівано тихо. Настільки, що чути мої підбори по асфальту.

Я майже дійшла до місця, де мав би чекати водій, як за спиною лунає тихий гул мотора. Обертаюся. На вулиці порожньо, тільки чорна, тонована ауді їде повільно, надто повільно, ніби когось шукає.

Роблю ще кілька кроків, але не можу відвести погляд. Щось не так. Серце починає битися швидше, але я відмахуюся від цього відчуття. Ну мало, комусь потрібно припаркуватися. Усе нормально, кажу собі. Нормально.

Але мотор раптово заревів, і машина поїхала вперед. Моє тіло ніби ціпеніє. Світло фар ріже очі, звук скреготу коліс б'є у вуха. Я намагаюся зробити крок убік, але підбор застряє в якійсь чортовій решітці від зливостоку. Прямо як у чортовому кіно! Смикаюся, намагаючись вивільнитися, але часу немає.