Глава 24

Із самого ранку я шалено нервую. І не тільки через майбутній захід. Тимур викликав з агентства няню для Лізи, і я дуже боюся залишати її з незнайомою не людиною. Я, звісно, розумію, що агентство з репутацією, але материнському серцю це не поясниш. 

— Якщо щось трапиться, обов'язково зателефонуй мені. Смарт-годинник не знімай, — інструктую Лізу за обідом. До приходу няні залишилося всього півгодини. А до мене має приїхати дівчина, щоб зробити макіяж і зачіску. З нею я теж незнайома, її до мене відправив Тимур. 

Ліза киває, зосереджено жуючи. В її очах немає тривоги, тільки дитяча цікавість. А ось у моїх — цілий ураган.

Процес підготовки займає дві години. Коли стиліст, нарешті, прибирає останні пасма в ідеальні локони, я дивлюся на себе в дзеркало і ледь впізнаю відображення. Сукня підкреслює фігуру, макіяж робить очі яскравішими, а губи — соковитішими. 

Лунає дзвінок у двері. Моє серце підстрибує.

Я роблю глибокий вдих, поправляю сукню і відчиняю двері.

Тимур стоїть на порозі й на секунду просто застигає. Його очі розширюються, погляд повільно ковзає по мені з ніг до голови. У них спалахує захват, і він навіть не намагається його приховати.

Він мовчить. Немов розгубився. Немов не знаходить слів.

— Ти... — хрипло починає він, потім робить паузу, ковтає, — неймовірно красива.

Я відчуваю, як щоки заливає рум'янець, від його слів стає приємно тепло.

У руках Тимура жіноча шубка. Він піднімає її, немов підносячи мені подарунок.

— Куртка б до цього вбрання не пасувала, — вимовляє він м'яко, зробивши крок ближче.

Тимур акуратно накидає шубку мені на плечі. Його пальці торкаються моєї шиї, завмирають на мить, відправляючи електричні розряди по шкірі.

—Дякую, — видихаю я, відчуваючи себе одночасно збентеженою і... особливою.

Він усміхається куточком губ, його очі все ще світяться захопленням. Я ловлю себе на думці, що вперше бачу його таким.

— Ти готова? — запитує він, його голос трохи нижчий за звичайний.

— Так, — киваю я, оглядаючи його у відповідь.

Білосніжна сорочка ідеально сидить на широких плечах, чорний костюм підкреслює його силует. Такий привабливий, що в мене перехоплює подих. Чоловік, від якого неможливо відвести погляд.

— Ти теж... маєш чудовий вигляд, — вимовляю я, відчуваючи, як язик заплітається.

Його усмішка стає ширшою, він нахиляється і, на мій подив, торкається губами моєї скроні. Мить — і все всередині мене перевертається.

— Ходімо, — його голос звучить майже ніжно.

— Мамо, тату, ви такі гарні! — Ліза біжить до нас.

Тимур нахиляється до неї, проводить рукою по її волоссю.

— Будь розумницею, добре? Ми скоро повернемося.

— Обіцяю! — каже вона, широко посміхаючись. — Привезіть мені що-небудь.

— Домовилися, — киває він і цілує її в маківку.

Я прощаюся з Лізою, ще раз обіймаю її, намагаючись приховати легке занепокоєння. Няня вже стоїть осторонь, терпляче чекаючи.

Ми виходимо на вулицю, і мене тут же огортає прохолодне повітря. Але це неважливо. Поруч зі мною — гаряча, надійна присутність.

Водій відчиняє задні дверцята автомобіля і ми з Тимуром сідаємо поруч. 

Салон наповнюється теплом, а я відчуваю легкий аромат його парфумів. Усе всередині тремтить від передчуття і нервозності. Тимур дивиться вперед, його профіль напружений і зосереджений, але в очах усе ще видніється той самий захват, який він не встиг заховати.

— Не хвилюйся, ти маєш чудовий вигляд. Затьмариш усіх жінок, — м'яко вимовляє він, немов читає мої думки.

Я киваю, але від цього спокійніше не стає. Ніби в животі оселилася зграйка метеликів, які біснуються від кожного погляду, кожного його руху. 

Ми під'їжджаємо до місця.

Розкішний особняк сяє вогнями.

Водій відчиняє дверцята, і Тимур виходить першим, потім простягає мені руку. Я вкладаю свою долоню в його, і він допомагає мені вийти. Холодне повітря змушує мене здригнутися, але тут же зігріває тепло його пальців.

Ми входимо всередину, і нас одразу огортає шум голосів, музика і дзвін келихів. Зал переповнений гостями. Майже всі тут медійні особистості, чиновники, бізнесмени або зірки... Я ковтаю, відчуваючи себе недоречною. Тимур іде поруч, його рука м'яко лягає на мою талію. Цей жест такий природний, ніби він робив це сотні разів. Його впевненість передається мені, і я трохи розслабляюся. Вдих—видих. Усе добре.

— Тримайся за мене, якщо що, — шепоче він, його губи майже торкаються мого вуха. — Тобі не потрібно нічого нікому доводити. Ти — моя супутниця.

До нас тут же підходить група гостей. Чоловіки тиснуть Тимуру руку, жінки оцінювально оглядають мене з голови до ніг. Я притискаюся до його боку трохи сильніше, намагаючись не видати свого збентеження.

Я беру з таці келих шампанського, холодними пальцями стискаю скляну ніжку і роблю маленький ковток. Булькаючі бульбашки лоскочуть язик, але не заспокоюють нерви. Тимур тримається впевнено, його обличчя випромінює спокій і силу. Він говорить із кимось, представляючи мене мимохідь. Я киваю, усміхаюся, намагаючись не виглядати загубленою.