Глава 23

Зідзвон із китайцями йде важко, як зазвичай. Ось ці хлопці люблять поговорити, але до справи добираються зі швидкістю черепахи. Гучний зв'язок рятує ситуацію, поки гортаю документи, видавлюючи щось на кшталт «довгострокові перспективи» і «вигідне партнерство».

І тут двері відчиняються так, ніби їх спробували вибити. Різкий хлопок, кроки. Щелепа напружується. Твою мать... Ну що ще?

— Зачекайте хвилину, — кажу англійською, вимикаючи звук на телефоні. — Я не зрозумів... Що за цирк? 

Секунда мовчання. Помічник буквально плавиться на очах, і це дратує ще сильніше.

— Тимур Леонідович... там... — мямлить, переступаючи з ноги на ногу. — Маргарита Павлівна приїхала... На першому поверсі стоїть. Скандал... е-е... уже хвилин п'ять. Люди дивляться, ну й знімають. Так, і охоронцеві мало обличчя не роздряпала. Вона вимагає зустрічі. Каже, якщо ви до неї не вийдете, сама підніметься сюди. Що робити, шефе?

Хлопець задкує назад, ніби я можу його вдарити. Смішно. Хоча думка така миготить. 

Телефон летить у бік помічника. Той ловить незграбно, ледь не впустивши, але я вже відвертаюся, кидаю навіть не дивлячись.

— Придумай що-небудь, — видавлюю крізь зуби, навіть не дивлячись на нього. Гнів буквально гуде у скронях.

Вона не просто міру втратила, вона інстинкт самозбереження в собі випалила до чортової матері. 

Ліфт? Ні, ніколи чекати. Сходи. Кроки голосно віддаються в бетонних стінах, але це тільки підхльостує. На першому поверсі чути писклявий шум. Пронизливий, дратівливий. Не голос, а крик чайки. 

— Нехай вийде! Я чекати не збираюся! Мені плювати, що в нього нарада! Я сама піднімуся!

Маргарита стоїть у центрі, біля охоронця, який явно шкодує, що його зміна випала на сьогодні. Обличчя перекошене злістю, руки трясуться, але червона сукня сидить ідеально. Як завжди, шоу має бути ефектним.

— Марго, стільки років не бачилися. Ти адресою випадково не помилилася? — усміхаюся, хоча всередині все тремтить від гніву. Але тут повно людей. І вся увага зараз на нас. 

— Нарешті з'явився. Та що за тварюки в тебе працюють? Мене мало не виштовхали звідси, як останню...!

Я зупиняюся за кілька кроків від неї. Видихаю.

— Іди сюди, — гарчу, хапаючи під лікоть. Вона пробує вирватися, але я смикаю у напрямку до найближчого кабінету.

Відчиняю двері. Адміністратор всередині, мила дівчина, яка вічно намагається всім догодити. Завмерла, дивиться злякано.

— Іди геть.

Вона підхоплюється і йде. Я замикаю за нею двері.

— Ти, мабуть, вирішила, що найкраще місце для демонстрації свого циркового таланту — мій офіс? Або ти просто остаточно втратила зв'язок із реальністю?

— Я? — Сміється, хрипло, майже істерично. — Це ти офігів, Тимуре! Думаєш, можеш просто забути про мене? Викинути, як сміття?

— Ти і є сміття. — Різко. Прямо. Без паузи. — І я викинув тебе. П'ять років минуло, навіщо з'явилася?

Лялькові очі розширюються. Секунду мовчить, потім зривається на крик:

— Ах ти... Ти...!

Робить крок уперед, намагається вдарити. Ловлю руку на півдорозі.

— Тільки спробуй, — шиплю, нахиляючись ближче. Вона завмирає, але дивиться просто в очі. — Ти прийшла сюди влаштовувати сцени? Це все, на що ти здатна?

— Я прийшла сказати, що ти за все відповіси, Тимуре. 

Дивлюся на неї, примружившись, вивчаю. Стільки років не бачив — і ще б стільки ж, на велику радість. Марго — моя помилка. Помилка, яка обійшлася занадто дорого. Моя дорога колишня дружина, яка виїла мені колись усі мізки. 

Видихаючи через ніс, зазначаю: виглядає вона... так собі. 

Вилиці надто гострі, наче виліплені наспіх... Обличчя натягнуте, шкіра блищить, як пластик. Губи стали більшими, ніж я пам'ятав, але виглядають так, ніби їх ось-ось перекосить. Усе разом виглядає дивно, неприродно. Марго явно перестаралася. Чергова жертва рукожопого пластичного хірурга. Ну що ж, люба, тепер ти маєш такий самий жалюгідний вигляд, як і завжди поводилася.

— Давай закінчуй. Говори, що хотіла, і провалюй, — гаркаю, відступаючи на крок. Її присутність бісить. Її обличчя бісить. Уся ця ситуація бісить.

Вона хмикає, дістає щось із сумочки, розгортає куточок паперу. Газета. Справді?

— Ти серйозно? Газета? Ти що, з дев'яностих вилізла? — вона нервово смикається і кидає лист прямо мені в груди.

Папір падає на підлогу. Дивлюся на клаптик зверху вниз. Холодна лють накриває, кров шумить у вухах. Переводжу погляд на Марго.

— Ти сука... — слова вириваються самі собою, як гарчання. — Ще раз так зробиш — і я викину тебе у вікно. 

Вона не відступає. Стоїть, склавши руки на грудях, і дивиться на мене з викликом.

— Подивися, Тимуре. 

Я нахиляюся, піднімаю. На першій сторінці велика фотографія. Я, Віра і Ліза. Знято в розважальному центрі. Посміхаюся на камеру, як ідіот, Віра поруч тримає Лізу за руку.