Глава 22

Тимур повідомляє, що він чекає нас унизу. Ми їдемо вибирати мені сукню. Я одягаюся, зав'язую шнурки на нових модних черевиках Лізи і спускаюся вниз. 

Сьогодні Тимур без водія. Охорони теж не видно, але це не означає, що її немає. 

— Привіт, — почуваюся так, немов на збори зібралися. Хоча обстановка до цього взагалі не сприяє. І дитина разом із нами. 

— Привіт, — посміхається він, випускаючи хмарку пари з рота. На вулиці морозно. — Доню, як у тебе справи? 

— Нормально. Нічого не змінилося з учора, — діловим тоном вимовляє вона. 

Тимур допомагає Лізі забратися в дитяче крісло, пристібає її. 

— Сідай уперед, — каже мені, відкриваючи передні дверцята. 

Я стискаю лямку сумки на плечі, роблячи глибокий вдих. Заспокойся. Це просто поїздка за сукнею. Але все всередині мене тремтить у передчутті. 

Я сідаю на переднє сидіння, зачиняю двері й кладу руки на коліна, намагаючись не дивитися на Тимура. Але відчуття його присутності поруч занадто виразне.

— Пристебнися, — м'яко каже він, заводячи двигун.

Я машинально тягнуся до ременя безпеки. У салоні пахне кавою. Опускаю погляд і бачу два стаканчики з кавою в підставці між сидіннями.

— Це мені? — запитую здивовано, кидаючи на нього швидкий погляд.

— Так, — відповідає він, усміхаючись краєм губ. — Я пам'ятаю, що ти не любиш чорний. Тому взяв тобі з вершками.

— Дякую.

Він рушає з місця, і машина м'яко виїжджає з двору. Снігові пластівці ліниво падають на лобове скло, створюючи затишний, майже казковий настрій. Я дивлюся вперед, намагаючись зосередитися на дорозі, але його запах — суміш дорогих парфумів і чогось рідного — огортає мене, збиваючи з пантелику.

Кілька хвилин ми їдемо мовчки. Мотор гуде розмірено, а в машині тепло і тихо. Ліза на задньому сидінні щось наспівує собі під ніс, а я все ніяк не можу позбутися напруження, що розповзається по тілу.

— Кава? — несподівано запитує Тимур, киваючи на стаканчик.

— Так, звісно, — відповідаю, одночасно потягнувшись за своєю склянкою.

Його рука тягнеться за своєю. Наші пальці стикаються. Усього мить — але для мене вона триває вічність. Тепло його шкіри обпікає мене, а всередині все стискається від цього раптового дотику. Я здригаюся і відсмикую руку, відчуваючи, як щоки заливає рум'янець.

— Вибач, — шепочу я, голос зрадницьки тремтить.

Тимур кидає на мене короткий погляд, куточки його губ згинаються в легкій усмішці.

— Усе гаразд, — його голос низький і оксамитовий, змушує мурашки пробігти по спині.

Я міцніше охоплюю стаканчик і роблю ковток, сподіваючись, що гаряча кава витіснить це безглузде, зростаюче відчуття в грудях. Але замість цього стає ще спекотніше.

— Гарний вигляд маєш, — неголосно каже Тимур, не відриваючи погляду від дороги.

— Дякую, — відповідаю, опускаючи очі, щоб заховати збентеження. 

Після того, як ми разом три тижні прожили в одному будинку на острові, щось між нами змінилося. Та й я сама змінилася... Стала раптом дивитися відео з макіяжу, надто ретельно підбирати вбрання перед зустріччю з Тимуром... 

Атмосфера в машині натягується, як струна. Кожен його погляд, кожен рух ніби доторкається до мене невидимими пальцями, викликаючи трепет десь глибоко всередині. Я відчуваю його поруч усім своїм нутром і розумію, що боротися з цим тяжінням стає все складніше.

Я крадькома дивлюся на Тимура, на його сильні руки, що впевнено тримають кермо, на лінію його щелепи і трохи насуплені брови. Усередині мене щось спалахує. Бажання, спогади, страх... усе перемішується в хаос, від якого паморочиться голова.

Ми під'їжджаємо до бутика в центрі міста. Через великі вітринні вікна видно блискучі сукні на манекенах. Моє серце починає битися швидше. Я почуваюся незатишно — немов потрапила в чужий світ, де мені не місце. Але Тимур, як завжди, спокійний і впевнений у собі.

Він виходить із машини першим, обходить її і відчиняє мої дверцята. Його погляд чіпляється за мій на мить, і я мимоволі затримую дихання.

— Ходімо, — його голос м'який, але рішучий.

Я киваю і вилажу з машини. Ліза теж вистрибує зі свого крісла, щасливо стрибає на тротуар і тут же хапає мене за руку.

Коли ми заходимо всередину, нас зустрічає жінка з професійною посмішкою. Вона відразу ж розпливається в широкій усмішці, побачивши Тимура.

— Добрий день, Тимуре Леонідовичу, — каже вона, киваючи. — Усе готово для вас.

У цей момент двері бутика зачиняються. Я помічаю, як вивіска змінюється на «Закрито». Простір — тільки для нас. Моє хвилювання наростає. Я відчуваю себе Попелюшкою, яка потрапила в абсолютно новий світ. Але замість скляної туфельки в мене нові черевики для Лізи і плутане дихання.

— Давайте підберемо для вас кілька варіантів, — каже консультантка, запрошуючи пройти в центр залу.

Я невпевнено роблю крок уперед. Переді мною — неймовірної краси сукні. Я проводжу пальцями по ніжній тканині однієї з них, вражена красою і витонченістю.