Глава 20

Уранці, коли я прокидаюся, Лізи поруч уже немає. Дивлюся на годинник — десята ранку. Нічого собі я поспала! 

Тягнуся за халатом, виходжу з кімнати. Тимур у вітальні, стоїть біля вікна спиною до мене, доньки, ніде не видно.

Він говорить телефоном, тож я чекаю. 

Мене поки що не помічає. 

— Нічого собі, слухавку навіть взяла. Цілий тиждень ігнорувала мене, — усміхається він, і я вся напружуюся. 

Він із Ксенією зараз говорить? Чи з якоюсь іншою жінкою? 

— Телефоную, щоб замість брата прочитати тобі нотації. Куди зникла? Знаєш, як усі за тебе хвилюються? Батько й мати місця не знаходять собі. Могла б хоч подзвонити їм. 

Мене різко відпускає. Це Вероніка.  

Останнім часом я надто гостро реагую на можливих жінок навколо Тимура. 

— Ти там ревеш чи що? — Тимур намагається говорити невимушено, але я відчуваю в його голосі напругу. 

Він довго слухає те, що йому кажуть по той бік, потім запитує так, наче не в курсі стану справ: 

— Ти де взагалі? Правда? Ось це збіг. Я теж у Буковелі. Із сім'єю приїхав. Доньці гори показати. Так, у мене є п'ятирічна донька. Ти ще багато чого не знаєш. Якщо хочеш, можемо забрати тебе. Ми сьогодні назад їдемо. 

Вони домовляються про щось, потім прощаються. Я хочу запитати де Ліза, але не встигаю, бо він робить ще один дзвінок. 

— Можете діяти. Вивезіть його до лісу і добре так повчить, дайте зрозуміти, що якщо хоч раз спробує з Нікою зв'язатися, живим не відпустите. Так, усе, — його голос звучить жорстко й холодно. Мене кидає в холод. Іноді я забуваю ким саме є Тимур. 

Він повертається до мене, темна брова повзе вгору. Не очікував мене побачити. 

— Прокинулася? — запитує, немов щойно не віддав наказ побити якусь людину. — Ліза попросилася в дитячу кімнату. З нею все гаразд. Там є камера, вони дають доступ через додаток батькам. Якщо що можу поділитися. 

— Ні, все гаразд. Я спокійна, — обіймаю себе за плечі, стою, не рухаючись. — Навіщо ти мене сюди привіз, якщо міг обійтися без моєї допомоги. Усе це якось безглуздо. 

Він долає між нами відстань, заглядає мені в очі. 

— Просто хотів побути з вами. І я не брехав щодо того, що мені потрібна твоя допомога з Нікою. Цього Ігоря вже один раз били. Він пішов до неї і сказав, що її брат погрожував йому, але він її дуже кохає і нізащо не покине. Мені потрібно було, щоб вона сама до цього прийшла. Учора вона влаштувала йому істерику і він проколовся. Щоправда сказав, що кохає тільки її, але вона була занадто зла, щоб повестися на це знову. Вона поїде сьогодні з нами додому. 

— Нічого що вона мене побачить? 

— Усе гаразд. До цього моменту з Ігорем буде покінчено. Чим займемося? Ліза в дитячій кімнаті, у нас достатньо часу, щоб провести його з користю. 

Він каже це так двозначно, немов натякає на те саме непристойне проведення часу. 

Відчуваючи як червоніють щоки, коли думаю про це. 

Потискаю плечима. 

— Тоді зробимо те, заради чого приїхали сюди. Покатаємося на лижах.

— Але я не вмію, — вимовляю з жалем, розуміючи, що Тимур піде підкорювати вершини без мене. 

— Це не складно. Я навчу. Я хороший у цьому. 

Через годину ми вже стоїмо на дитячій трасі. Це і справді виявилося не так складно. Або ж просто Тимур і справді хороший тренер. Я не стримую захоплення, коли в мене виходить проїхати перші сто метрів без падіння. Я почуваюся такою щасливою. Поруч із ним. 

Увечері, завантаживши валізи в багажник машини, ми чекаємо на Ніку. я дуже нервую. Шкодую, що в мене немає сонцезахисних окулярів. Я б напнула їх на ніс, сіла на переднє сидіння, і всю дорогу мовчала, зображуючи зарозумілість і снобізм. 

Вероніка викочує валізу, мене помічає не одразу. Але коли натикається поглядом, в очах я помічаю злість. 

— Ти? 

Вона дивиться спочатку на мене, потім на Тимура. 

— Ви знайомі? — Тимур стоїть на місці . Але брехати марно. 

— Нікуди з вами не поїду! — тут же вибухає Ніка. Я стою поруч із машиною, не знаючи що робити. 

— Тату, чому ця тітка так кричить? — Ліза виглядає переляканою. 

— Вона просто дуже нервова. Не звертай увагу, донечко. 

— У тебе реально є донька? І ви сюди відпочивати приїхали? — трохи спокійніше запитує вона. 

— Ну, як бачиш. То ти їдеш із нами, чи тут залишишся? На чому ти, до речі, приїхала, що залишилася без машини? 

— Не питай, — бурчить розстроєно, вручає валізу Тимуру, а сама забирається на переднє сидіння. Туди, де взагалі-то я маю бути! 

Їдемо в напруженій тиші. Ще й як на зло Ліза всю дорогу спала. Зазвичай базікає без угаву, могла б урятувати ситуацію, але не сьогодні. 

Ми зупиняємося на заправці, поки Тимур заправляє машину, я вирішую купити чогось перекусити. Ніка виходить із машини за мною.