Глава 18

Ми спускаємося на вечерю. Сьогодні сил на поїздку в якийсь заклад точно немає, але я вже вивчила огляди блогерів та відгуки в інтернеті. Місцевий ресторан готелю обіцяє справжнє свято для гурманів: авторські страви, вишукана подача, затишна атмосфера. Прямо тут, у готелі, що само по собі зручно. 

Ліза щасливо пританцьовує поруч, стискаючи руку Тимура. Її енергія здається нескінченною, навіть після довгої дороги. Я ж відчуваю, як втома тисне на плечі, і починаю мріяти про м'яке крісло і чашку гарячого чаю. 

— Що будемо замовляти? — запитує, розкриваючи меню.

— Думаю, що-небудь традиційне, — відповідаю, вже націлившись на гуцульський банош і карпатський чай.

— Мамо, а що таке банош? 

— Це кукурудзяна каша зі сметаною та шкварками, — пояснюю. — Дуже смачна місцева страва.

— Тоді я теж хочу! — вирішує Ліза з таким ентузіазмом, що Тимур лише посміхається.

— Отже, два баноші і, напевно, бограч? — додає він, уже роблячи замовлення.

За кілька хвилин на столі з'являються страви. Банош має ідеальний вигляд: ніжна сметана, золотисті шкварки, аромат кукурудзяної каші, який зігріває краще за будь-який камін. 

Бограч – густий м'ясний суп з овочами і спеціями –  випромінює такий запах, що я мимоволі посміхаюся.

Ліза, не чекаючи запрошення, бере ложку і куштує свою страву.

— Ммм, мам, це дуже смачно!

Тимур теж задоволено киває, куштуючи бограч.

— Чудовий вибір, — кидає він мені, а я мовчки насолоджуюся своєю порцією баноша.

Просто і по-домашньому. Ліза задоволена, Тимур спокійний, а я, нарешті, відчуваю, що розслабляюся. Завтра почнеться справжня пригода, але сьогодні можна просто насолодитися моментом.

Через годину Ліза помічає групу аніматорів у яскравих костюмах біля іншої частини ресторану. Її очі загоряються, і перш ніж я встигаю щось сказати, вона вже схоплюється з місця.

— Мам, тату, я туди! Можна? — запитує, хоча відповідь їй явно вже не потрібна.

— Тільки будь обережна, — встигаю крикнути їй услід, але донька вже мчить у бік веселої компанії.

— Ну, Тимуре, зізнавайся, навіщо я тут? — нахиляюся вперед, упираючись ліктями в стіл.

Він піднімає погляд, посміхається — оця його фірмова посмішка, від якої хочеться одночасно закотити очі й насторожитися.

— Ти завжди така нетерпляча?

— Я завжди така прямолінійна, — парирую я, трохи примружившись.

Тимур зітхає, дістає телефон із внутрішньої кишені піджака і, ковзнувши по екрану пальцем, простягає мені.

— Ось. Дивись.

На екрані фото молоденької дівчини. Красива, з великими очима, ідеально укладеним волоссям і одягом від найкращих брендів. Вона посміхається на тлі якогось елітного курорту, обіймаючи песика в дизайнерському костюмі. Перегортаю ще кілька знімків: яхти, вечірки, ресторани. Типовий інстаграм «золотої молоді». 

— І хто це? — запитую, хоча здогадуюся, що відповідь мене не потішить.

— Це Вероніка, — спокійно відповідає Тимур, відкидаючись на спинку стільця. — Сестра мого друга.

— І що? — примружуюся я, переводячи погляд із фотографії на нього.

— Суть коротко я тобі вже описав учора.

— І? 

Він закочує очі, ніби йому доводиться пояснювати щось елементарне.

— Віра, все просто. Цей хлопець — альфонс. Спочатку гарно співає, потім лізе в гаманець. Дівчинка втюрилася, а він, не гаючи часу, почав знімати вершки. Артем перевірив рахунки і зрозумів, що там дірки, як у друшляку. 

Я дивлюся на нього, відчуваючи, як усередині закипає роздратування.

— І що ти хочеш від мене? Щоб я пішла до неї і сказала: «Привіт, твій бойфренд — шахрай»? 

— Так, Віро, приблизно так і хочу. Тільки розіграємо сценку.

— Сценку? — перепитую, не приховуючи скепсису.

— Дівчинка тебе не знає, — продовжує він, як ні в чому не бувало. — Підійдеш до неї, познайомишся. Вона частенько в спа зависає, товариська, до речі. Сядеш поруч, розслабишся, маргариту там потягнеш із соломинки.

— А потім? — перебиваю я, відчуваючи, що далі буде ще цікавіше.

Тимур нахиляється вперед, дивиться на мене, немов пояснює план геніальної операції.

— А потім скажеш, що бачила її з цим хлопцем. І що ти — подруга його дружини.

Я моргаю, ще раз.

— Подруга його дружини? Ти серйозно?

— Так, а що? — він знизує плечима. — А далі — імпровізація. Натяки, легке співчуття, може, навіть сльоза в очах. Вона сама все зрозуміє, коли почне ставити запитання.

— Тимуре, це маячня. 

— Розслабся, Віро, — каже Тимур, усміхаючись, ніби це все така дурниця, що мені навіть замислюватися не варто. — Я тобі фотки скину. Покажеш їй.

— Фотки?