Розділ 16

Я якраз закінчую з вечерею, коли у двері дзвонять. Тимур, як завжди, з'явився без попередження. Але я вже звикла. Він майже щовечора, якщо не завантажений справами, приїжджає після роботи до нас. Сидить допізна, поки Ліза не засне, а потім їде до себе. 

— Привіт, це вам, — простягає пакет із солодощами. — Я ненадовго. Насправді приїхав до тебе з проханням. Хочу, щоб ти допомогла мені де в чому. 

Його слова мене дивують. 

— І чим же я можу допомогти тобі, Тимуре? 

Ліза вискакує з кімнати і біжить до Тимура. Нам доводиться на якийсь час відкласти розмову. 

Тимур терпляче чекає, доки донька нарешті не втече у свою кімнату, поцупивши із собою коробку з солодощами. Ми залишаємося наодинці в кухні. Його погляд серйозний, але водночас у ньому є щось тепле. Він притуляється до одвірка і злегка посміхається.

— То в чому справа? — запитую я, складаючи руки на грудях. — Чим я можу допомогти?

Тимур робить крок вперед і дивиться на мене уважно. 

— Не хочеш з'їздити в гори? — вимовляє спокійним голосом.

Я кліпаю, дивуючись такій раптовій ідеї. 

— У гори? Це і є твоя «справа»? — примружуюся я, намагаючись зрозуміти, що він задумав.

Він хитає головою і злегка усміхається.

— Не зовсім, — його голос стає серйознішим. — У мене є друг, Артем. Ми разом виросли. Нещодавно він поїхав у Штати, у справах, і попросив мене доглянути за його бідолашною молодшою сестрою, Веронікою. Батьки в них уже у віці, особливо не можуть за нею стежити.

— І що з Веронікою? — цікавлюся я, відчуваючи, що справа непроста.

Тимур на секунду затримує подих, немов підбираючи слова.

— Учора вона втекла з дому з чоловіком, який вдвічі старший за неї, — каже він, стиснувши щелепу. — Сім'я категорично проти їхніх стосунків. Я пробив цього хлопця – виявилося, він одружений. У нього троє дітей. І він не просто так захопився Веронікою. Цей тип займається тим, що розводить на гроші довірливих багатих дівчаток.

— Боже... — видихаю я, прикриваючи рот рукою.

— Мені потрібно поїхати в Буковель, щоб забрати Вероніку без зайвої драми. Я б, звісно, міг відправити своїх людей, вони б заштовхали її в машину і відвезли, або побили б цього придурка, але... Загалом, я подумав, що міг би взяти з собою тебе і Лізу. Це чудова можливість провести час разом, трохи відпочити. Там красиво, свіже повітря, гори... Думаю, вам сподобається.

Я трохи приголомшена його пропозицією. Буковель? Гори? Спільний відпочинок? Усе це звучить надто... по-сімейному. Я нервово ковтаю, у голові рояться тисячі запитань.

— То від мене що потрібно? — запитую я, прагнучи зберегти спокій. Дивлюся прямо на нього, щоб зрозуміти, де в цьому всьому логіка. 

Тимур зітхає, підходить до столу, сідає навпроти.

Він нахиляється вперед, спираючись ліктями на стіл, і дивиться на мене так, ніби пояснює елементарні речі дитині. Голос стає тихішим, але в ньому звучить та сама впевненість, що й завжди, ніби він уже все вирішив за нас обох. 

— Маленька сценка, нічого складного. Ти впораєшся. Я все розповім тобі вже на місці. Ну давай, не вередуй, — каже з посмішкою, ніби я зараз сперечаюся про те, куди поставити ялинку, а не про те, у що він хоче втягнути мене. 

— Тимуре, я все, звісно, розумію, але знайди собі когось іншого для цих любовних розбірок. Серйозно, це не до мене. Або ж поясни нормально, що мені потрібно робити.

— Ні, Віро, мені ти потрібна. Тебе хочу, — вимовляє Тимур, дивлячись прямо в очі.

Чашка кави тремтить у моїх руках, крапля обпікає палець, але я навіть не помічаю. Ці слова звучать так двозначно, що в голові все перевертається. Серце відразу вибухає пташкою, що забилася в клітці. 

— Щось не так? — Тимур піднімає брову, помічаючи, як я почервоніла. Куточки губ повільно піднімаються в хитрій усмішці. 

Він схиляється ближче, спираючись ліктями на стіл. Темний погляд обпікає, змушуючи пульс збиватися з ритму. 

Аромат чоловічих парфумів, змішаний із запахом його тіла, лоскоче ніздрі, спонукаючи дихати частіше. Цей запах надто близький, надто знайомий. Він огортає, проникає всередину, немов прагне стерти мої думки і залишити тільки його.

— Усе нормально, — бурчу я, не дивлячись на нього.

— Нормально? Ти вся розчервонілася, Віро. Я б міг подумати, що ти збентежена. Але причини ж ніяковіти немає.

Я різко піднімаю голову, дивлячись на нього з викликом.

— Тимуре, досить.

— Досить що? — він усміхається, і в очах спалахує іскра. — Я просто помітив, як ти реагуєш. Це ж мило.

— Реагую? — повторюю я, відчуваючи, як жар піднімається ще вище. — Тимуре, я не дослідна мишка, яку варто вивчати.

— Це точно, але знаєш, Віро, ти все ще маєш чудовий вигляд, коли злишся.

Я закочую очі, вдаючи, що його слова мене не зачепили. Але всередині все кипить. Тимур знає, як грати на нервах. 

У кухню вривається Ліза. Її очі горять, обличчя світиться від радості.