Розділ 10

Я сиджу поруч із Лізою, тримаю її маленьку ручку у своїх руках. Вона вже міцно спить, але я не можу відірватися від її обличчя. Здається, що якщо я встану або навіть трохи відволічуся, все знову стане гірше.

Двері тихо скриплять. Я здригаюся. У палату заходить Тимур. Він виглядає так, як завжди: спокійний, зібраний. Навіть втомлений вигляд не може зламати броню. Він дивиться на мене, потім на Лізу, киває.

— Ходімо. — Його голос тихий, але рішучий.

— Я не можу залишити її, — шепочу я, навіть не думаю вставати.

— Медсестри поруч, — відповідає він. — Лізі зараз потрібен відпочинок, а тобі — ковток повітря.

— Я тут подихаю, спасибі, — огризаюся, але Тимур не йде.

— Віро, ти потрібна їй. Але щоб бути поруч, тобі потрібно заспокоїтися. П'ять хвилин. Ходімо.

Я зітхаю, кидаю погляд на Лізу. Вона тихо спить, дихання рівне. Може, він має рацію. Може, варто просто трохи відволіктися. Неохоче встаю, йду за ним.

Ми йдемо коридором, тьмяне світло ламп дратує очі. Тимур мовчить. Я теж. Автомат із кавою в кінці коридору здається чимось чужим і непотрібним у цьому місці. Тимур кидає монети, простягає мені пластикову склянку. Я беру її, але навіть не думаю пити. Дивлюся на темну рідину, ніби це відповідь на всі мої запитання.

— Усе буде добре, — кидає Тимур, ніби це може щось змінити.

Я різко піднімаю очі. Дивлюся на нього, ніби він сказав щось дурне.

— Добре? — мій голос зривається. — Ти серйозно зараз?

— Віро, ти занадто себе накручуєш. Ліза в порядку.

— У порядку?! Ти взагалі чуєш, що говориш? Вона могла померти, Тимуре!

І тут у мені щось вибухає.

— Вона мало не померла через тебе! — слова вилітають самі собою.

Тимур злегка піднімає брову, але мовчить.

— Це ти нас сюди притягнув! Ти! На цей чортів острів! Бо, бачте, ти вирішив, що це чудове місце для того, щоб сховати нас від якихось бандитів зі зброєю, які полювали на нас через тебе! — я стискаю склянку, відчуваючи, як кава хлюпається через край.

— Я не міг знати, що так станеться, — нарешті відповідає він. Голос усе ще рівний, але я бачу, як напружилася його щелепа.

— Не міг знати? — я майже сміюся, але цей сміх гіркий. — А ти хоч раз думаєш, перш ніж щось вирішувати?

Він мовчить. Це злить ще більше.

— Ти тягнеш нас за собою, куди тобі зручно, наче ми з Лізою — двоє кошенят, яких можна засунути в переноску і тягати з собою, бо вони такі милі!

— Досить, Віро, — голос стає трохи різкішим, але він усе одно тримає себе в руках.

— Ні, Тимуре, не досить! Це ти винен! Ти! — Слова вириваються, як потік, і я не можу їх зупинити.

— Думаєш, мені легко? Думаєш, я нічого не відчуваю? Я щосекунди прокручував у голові, що могло трапитися. Але якби я зірвався, хто б тоді все це витягнув? Ти? Віро, мені теж страшно. Але я не можу дозволити собі паніку, тому що тоді все розвалиться, — він важко зітхає, відводячи погляд. — Але я теж людина. 

Я відвертаюся, притискаю долоню до чола, намагаючись якось зібратися. Але нічого не виходить. Усе всередині вирує, гуде, тягне вниз, наче земля йде з-під ніг.

— Людина? А ти виглядаєш, як робот, Тимуре. Ти кажеш, що боїшся, але я не вірю. Тому що ти навіть зараз сидиш, ніби все це не про тебе.

Він важко зітхає.

— Віро, ти можеш мене ненавидіти. Звинувачувати, кричати. Але я робив те, що вважав правильним.

Я різко обертаюся до нього.

— Правильним?! Притягнути нас на цей острів було правильним? З Лізою? Де ні лікаря, ні аптеки нормальної? Ти про це думав?

— Досить, Віро, — каже він спокійно, але голос став нижчим, ніби щось у ньому зламалося.

— Ні! — я відчуваю, як по щоках течуть сльози, але мені вже все одно. — Я не можу так більше! Ти приймаєш рішення, ти робиш вигляд, що все під контролем, а я потім розгрібаю наслідки.

Він різко встає, проводить рукою по волоссю, відвертається.

— Думаєш, мені не боляче? — нарешті вимовляє він, усе ще дивлячись убік. Його голос хрипкий, ніби слова ріжуть йому горло. — Думаєш, я не звинувачую себе за це? Щоразу, коли я дивився на неї сьогодні, я бачив, як могло б бути. Якою могла бути ця ніч, якби ми не встигли.

Слова звучать так тихо, але їхня сила вибиває ґрунт з-під ніг.

— Тимуре... — починаю я, але він перебиває.

— Я не ідеальний, — продовжує він, сідаючи назад. Його руки міцно стискають коліна. — Але я намагаюся.

Я опускаю голову, сльози все ще течуть.

— Мені просто страшно, Тимуре, — шепочу я. 

— Знаю, — відповідає він. Його голос звучить м'якше. — Я теж боюся. Але заради неї ми повинні впоратися.

Я піднімаю очі, зустрічаюся з його поглядом. Уперше за довгий час бачу в ньому не тільки спокій, а й біль. Біль, який він завжди так ретельно приховує.