Розділ 9

Я влаштувалася під пальмою, рятуючись від палючого сонця. Спека тут просто вбиває, і з моєю блідою шкірою краще не жартувати. Перетворююся на вареного рака за лічені хвилини. 

Ліза носиться пляжем. Боса, вся в піску, з сяючими очима і дзвінким сміхом. Здається, для неї тут рай. Бігає, стрибає. А я дивлюся на неї і думаю, як узагалі цей маленький клубок енергії примудряється не втомлюватися.

Ну правда, вона за день встигла вже і замок із піску побудувати, і у воду збігати, і черепашки позбирати. Посмішка не сходить з обличчя. Щастя маленьке.

Тимур, весь день десь осторонь. Сидить у шезлонгу, втупившись у свій планшет. Ну так, звісно, у нього ж супер важливі справи. Він же супер важливий бізнесмен. Напевно, просто зараз вирішує долі мільйонів. Або що там вони роблять? Купують, продають, перемовляються. А може, просто новини читає. Хто його розбере?

— Мамо, дивись, краб! — кричить Ліза на весь пляж, розмахуючи руками, ніби зловила скарб. Стоїть біля самої води, ноги в піску, обличчя сяє.

— Лізо, руками не чіпай! — махаю їй у відповідь. Голос у мене, звісно, зовсім не суворий. А що толку? Вона все одно зробить по—своєму.

Тільки підношу кокосову воду до губ — чую крик. Такий пронизливий, що в мене в грудях усе обривається. 

Склянка вислизає з рук, падає на пісок. Навіть не дивлюся, розбилася чи ні. Я вже біжу. Серце стукає, ноги ніби самі несуть.

Ліза сидить просто на піску, стиснувшись. Обличчя червоне, мокре від сліз, рот тремтить, ніби вона навіть кричати не може. Малятко тримається за ногу, а я одразу падаю перед нею на коліна.

— Лізо, що сталося? Де болить? 

Вона схлипує, простягає ногу. Маленькі чорні голки, наче тонкі шпильки, стирчать із крихітної ступні. Багато. З десяток, а може, більше. Пісок навколо перемішаний із крапельками крові. 

У мене всередині все перевертається.

— Матусю, боляче! Дуже боляче! — Ліза плаче так, що в мене клубок до горла підступає.

— Тихо-тихо, моя дівчинко. Я тут. Усе буде добре, чуєш?

Простягаю руку, щоб акуратно доторкнутися до ноги, але вона смикається, стискається ще сильніше.

— Не чіпай! Боляче! Матусю, не треба!

Її сльози течуть струмком, вона схлипує і стискає ступню, ніби це допоможе. 

— Лізо, сонечко, тихо, я з тобою. Зараз що-небудь придумаємо. — Голос тремтить, але я намагаюся говорити впевнено, щоб вона хоч трохи заспокоїлася.

Чую кроки за спиною. Тимур. Ну звісно. Стоїть, дивиться згори донизу, ніби це просто дрібна проблема, яку він ось-ось вирішить.

— Що трапилося? — запитує спокійним голосом.

Я озираюся на нього. Ну, звісно, хто б іще міг бути таким холоднокровним у момент, коли наша дитина сидить на піску, ридає і задихається від болю?

— У неї вся нога в голках! Тимуре, зроби хоч щось! 

Він сідає поруч із Лізою, уважно дивиться на крихітну ступню, наче зараз знайде рішення століття.

— Треба витягнути голки.

— О, дякую, генію! Ти думаєш, я не здогадалася? — виривається в мене. Але злюся я не на нього. На себе. На ситуацію. 

— Матусю, будь ласка, не чіпайте, не треба! — Ліза схлипує, притискає до себе ніжку. 

Поки Іскрицький комусь дзвонить, я обіймаю Лізу. Притискаю до себе, тихо шепочу:

— Усе буде добре, моя дівчинко. Ти сильна. Матуся з тобою.

Ліза спочатку просто плаче. Скаржиться на біль, шмигає носом, уткнувшись мені в плече. Але потім я помічаю, як вона починає зморщуватися і хмуритися сильніше. Вона піднімає голову, дивиться на мене, губи тремтять.

— Матусю... мене нудить, — шепоче вона. Голос тихий, зовсім слабкий.

Я притискаю долоню до її чола. Гаряче. Занадто гаряче.

— Лізо, сонечко, дихай, просто дихай, — кажу їй, хоча сама вже задихаюся від страху.

Вона важко зітхає, очі трохи примружені. Щоки стали червоними, а обличчя бліде, як у порцелянової ляльки.

— Мамо, мені погано, — скаржиться знову. Очі стали скляні, ніби їй не по собі навіть від того, що вона просто сидить. — Матусю, чому так жарко? — Ліза стогне, заплющує очі, притискає руки до живота.

Дихання стає рваним. То різко втягує повітря, то затримує його на секунду, а потім голосно видихає. Мені здається, що її трясе, або, може, це я трясуся від паніки.

— Лізо, ти чуєш мене? Усе буде добре. Ми скоро поїдемо до лікаря, — я намагаюся звучати спокійно, але голос зрадницьки тремтить.

Вона слабо киває, але раптом нахиляється вперед, ніби збирається впасти. Її чоло торкається мого плеча. Вона зовсім слабка.

— Тимуре! — кричу я, бо сама вже не знаю, що робити. Він обертається, і я бачу його напружене обличчя. — Їй гірше! Вона горить, вона каже, що її нудить!

Ліза раптом тихо стогне, заплющує очі. Її дихання збивається. Вона стискається вся в мене на руках, ніби намагається втекти від болю. А я просто тримаю її і відчуваю, як усередині все клекоче від жаху.