Розділ 8

Життя на острові тягнеться як гума. Якби не календар на телефоні, я б не знала навіть який сьогодні день. Тому що навколо все однаково. Бо крім нас і прислуги, яка добирається сюди гелікоптером тричі на тиждень, щоб прибрати дім і доставити харчі — тут нікого немає. 

Мені навіть немає з ким поговорити! Поруч тільки Тимур і Ліза. 

Єдина різноманітність — гроза!

Я поправляю капелюх і переводжу погляд на доньку. 

Ліза носиться, як маленька ракета, то плюхається у воду, то вилазить назад, щоб знову з розбігу пірнути. Невгамовна.

— Мамо, ну ти чого? Давай, у воду! 

— Лізо, я і так у воді, бачиш? — показую на свої ноги. — Половина мене вже з тобою. Цього достатньо.

Минуло два дні. Два довгих дні після тієї зливи, а я все ще не можу прийти до тями. Чорт, здається, я всю ніч ворочалася. Щоразу, як заплющувала очі, переді мною поставала та сама сцена в коморі: темрява, його голос, його дихання зовсім поруч.

Мені терміново потрібно взяти себе в руки. Потрібно забути, викинути з голови цей момент, зробити вигляд, що нічого не було. Але як це зробити, якщо ми під одним дахом?

— Мамо, дивись, тато йде! — Карамелька кричить, плескає в долоні.

— Я бачу, — бурчу і вдаю, що раптом страшенно зацікавилася сонячними відблисками на воді.

Він наближається повільно, з тим самим лінивим кроком, який я знаю напам'ять. Ніби ця людина нікуди не поспішає, а все навколо підлаштовується під її темп.

Тимур підходить ближче, стягує футболку через голову, і я відчуваю, як мої думки розповзаються, ніби хтось розкрутив їх на вітрі. 

Ну от як? Як у людини може бути таке тіло? Це взагалі законно?

У нього плечі, ніби виточені з каменю, і я з жахом думаю, що такими руками він може за дві секунди розчавити, але натомість він притискав мене так дбайливо, що я почувалася тендітною порцеляновою лялькою.

На ключиці блищить крапля поту, і я ловлю себе на тому, що тупо стежу за нею очима.

І тут він тягнеться до шортів. Боже, попередити не можна було?

Шорти злітають, оголюючи стегна. Сильні, жилаві, такі, що здається, він у залі не просто працює, а живе. Кожен м'яз виділяється, і ти розумієш, що в нього навіть ноги ідеальні.

Сиджу, втупившись, як школярка на постер із кумиром. Гаряча хвиля піднімається від шиї до обличчя. Щоки палають, вуха горять, як дві лампочки. А він, як ні в чому не бувало, кидає футболку на лежак і дивиться в мій бік. Дивиться так, ніби знає, що я зараз ледь не впала в цей клятий басейн. 

Ні, Віро, ти не будеш витріщатися. Це просто тіло. Просто... неймовірно красиве тіло. Блін, який жалюгідний випадок. Ще трохи, і почнеш аплодувати.

— Ну що, подобаюся? — запитує з таким самовдоволеним виглядом, що мені хочеться встати і піти.

— Перестань, Тимуре, — відмахуюся я, відвертаючись.

Ну ось, знову. Варто йому тільки з'явитися, і я перетворююся на розмазню. Скільки разів я собі обіцяла тримати себе в руках? Але ні, здрастуй, червоні щоки і метелики в животі.

Іскрицький ловить мій погляд. І посміхається. Не просто посміхається — хитро, нахабно, ніби знає, про що я думаю. 

Ліза вискакує з басейну, струшує з себе воду і морщиться.

— Мам, пити хочу, — заявляє вона голосно, ніби я можу не почути.

Я відкриваю рот, щоб відповісти, але не встигаю. Ліза вже мчить до будинку, мокрі сліди тягнуться доріжкою. 

Чудово. Дякую, Лізо. Дуже вчасно.

Я тягнуся за телефоном, намагаючись замаскувати розгубленість. Краще прикинутися, що я тут уся така зайнята і повністю ігнорую цього... ідеального, засмаглого, мокрого чоловіка, який щойно нагадав мені, як складно тримати себе в руках.

Тимур плюхається в басейн із таким шумом, що бризки летять просто на мене.

— Тимуре! — кричу, прибираючи краплі з обличчя.

— Що? — його голос звучить невинно, але я бачу цю задоволену посмішку. — Трохи освіжив тебе. Дякувати не треба.

— Ти як дитина!

Він тільки хмикає, пірнає під воду, а потім різко виринає прямо переді мною, обдаючи мене ще однією порцією бризок. Я відстрибую назад, але навіть це не рятує.

Потім підтягується до краю басейну, помахом руки змахуючи з обличчя воду, і виходить. Цього разу бризки летять униз, а я раптово завмираю. Його тіло все ще блищить від води, кожен м'яз рухається з ідеальною синхронністю. 

Тимур підходить ближче, його кроки звучать глухо. Я відвертаюся, намагаючись прикинутися, що мене це не стосується, але всередині все кипить.

— Віро, а ти точно в порядку? — голос м'який, але я відчуваю легкий підступ.

— Абсолютно, — бурчу, намагаючись не зустрічатися з ним поглядом.

Але він не йде. Замість цього ловить моє зап'ястя. Його пальці сильні, але дотик зовсім не грубий.

— Давай, піднімайся. Досить уже ховатися за телефоном.