Розділ 7

Злива б'є так, що нічого не видно. Краплі гримлять по даху, наче хтось зверху б'є по металу молотком. Повітря важке, липке. Здається, що дихати стало важко. 

Ми тут уже тиждень.

Стою біля вікна і дивлюся, як дощ стирає кордони. Усе зливається в одну сіру кашу.

Блискавка раптом висвітлює все, як спалах камери. На секунду видно кожну краплю, кожну лінію на стовбурах пальм. А потім грім. Різкий, важкий. Від нього в мене всередині все стискається. 

Я обхоплюю себе руками. Холодне повітря пробирається крізь стіни, чіпляється за шкіру. Мурашки біжать по шкірі.

Ліза кричить з вітальні:

— Мамо, тату, де ви?

— Тут, — відгукуюся, але голос звучить якось глухо, не мій.

Вона прибігає до мене, ховається за ноги, обхоплює їх руками. Її маленькі пальці теплі, але чіпкі, ніби вона боїться, що я зникну.

— Мамо, а що, дощ ніколи не закінчиться? — запитує тихо.

— Закінчиться, зайчику, — відповідаю, хоча сама не впевнена. Ця злива наче нескінченна.

Тимур з'являється з темряви, нечутно, як завжди. У руці ліхтарик. 

— Що ти стоїш біля вікна? 

— А що, не можна? — обертаюся до нього.

— Не можна, якщо збираєшся далі стояти й киснути

Я кидаю на нього погляд. Хочеться відповісти що-небудь різке, але Ліза тут, і я просто мовчу. Його присутність напружує. Тісно стає, навіть у цьому великому будинку.

— Мамо, мені страшно.

— Усе добре, зайчику.

Він підходить ближче, зупиняється поруч.

Ліза тут же кидається до нього, ховається під рукою. Вона посміхається, ніби його присутність одразу все виправляє.

А я? Я стою, немов зайва. Спостерігаю за тим, як вони перемовляються. Тимур щось шепоче їй, і вона сміється. 

Грім знову вибухає над будинком. Я здригаюся. Тимур дивиться на мене, його погляд серйозний.

— З тобою все гаразд?

— Так. Усе нормально, — бурчу у відповідь, відвертаючись до вікна. — Свічки знайшов? 

— Мають бути в коморі, — відповідає Тимур, ніби це очевидно.

— Звісно, у коморі, — бурчу собі під ніс і крокую в бік коридору.

— Я з тобою. 

— Впораюся сама, — обертаюся і дивлюся на нього. Очі примружені, руки схрещені.

— Навіщо геройствувати? Темно, що ти там знайдеш одна? — Його тон дратує. — Лізо, залишайся тут, — він повертається до доньки і вручає їй ліхтарик. — Ми скоро повернемося.

Ліза киває, міцно стискає ліхтарик у руках. Її очі великі, перелякані.

— Мамо, ви швидко? — тихо запитує вона.

— Дуже, зайчику. Усе добре.

Коридор тягнеться темною, вузькою смугою. Дощ гримить за вікнами, блискавки спалахують так яскраво, що на мить стає видно все, як удень. Потім знову темрява.

Ми заходимо в комору. Темрява тут густіша, ніж у коридорі. Важка, гнітюча. Ліхтар вихоплює тільки верхні полиці, решта прихована в тінях.

— Давай швидше, — бурчу, відчуваючи, як усередині все закипає.

— Ти завжди така? — запитує Тимур, дивлячись, як я тягнуся до верхньої полиці.

— Яка? — огризаюся, не обертаючись.

— Напружена, — відповідає з такою лінощами, що хочеться розвернутися і штовхнути його.

— Просто заткнися, гаразд? — кидаю через плече, простягаючи руку до коробки, яка лежить нагорі.

Встаю навшпиньки, пальці вже торкаються кришки, коли раптово ноги зісковзують.

— Чорт! — вигукую, втрачаючи опору. Усе відбувається за секунду. Світ паморочиться, я падаю назад, очікуючи удару.

Але замість холодної підлоги — його руки.

Сильні, теплі, впевнені. Вони обхоплюють мене за талію, утримуючи в повітрі, ніби я легесенька, наче перо. У скронях стукає кров, дихання збивається.

— Ти що, вирішила перевірити мою реакцію? — його голос звучить тихо, просто біля мого вуха.

Я піднімаю очі, і перше, що бачу, — його обличчя. Занадто близько. Тіні від ліхтарика вимальовують чіткі вилиці, лінію підборіддя. Очі трохи примружені, губи торкнулася ледве помітна усмішка.

Боже, навіщо він такий? Красивий, бездоганний, наче герой з якогось фільму. Не дивно, що він завжди здавався вищим за інших. А я, дивлячись на нього, почуваюся занадто... звичайною. 

Серце зрадницьки завмирає, а потім починає битися ще сильніше. Я відчуваю його дихання на своїй щоці, тепло його долонь крізь тканину. І цей чортів запах. Чистоти, з домішкою чогось, що занадто сильно нагадує минуле.

Він дивиться на мене. Занадто пильно. Занадто довго. Погляд проникає під шкіру, випалює всі мої кордони.

Я намагаюся вирватися, але його руки не відпускають. Серце калатає десь у горлі, дихання збивається.