Розділ 6

— Мамо, ти бачила? Тут такий душ, як водоспад! — Ліза визирає з ванної, сміється, волосся мокре.

— Ти вже все встигла перевірити? 

— Ну так, — відповідає, як ні в чому не бувало. — А можна я відразу в басейн?

— Давай... спочатку поснідаємо. 

Малятко хмуриться, але киває.

На кухні вже пахне кавою. Тимур стоїть біля плити. Так-так, особисто Тимур. В одній руці чашка, в іншій ложка, якою він помішує щось на сковороді.

— Ти готуєш? — дивуюся, підходячи ближче.

— Іноді можу, — відповідає, не дивлячись.

На столі вже стоїть тарілка з фруктами. Манго, папайя, ананас. Усе свіже, яскраве, пахне неймовірно смачно. Ліза тут же хапає шматочок манго і хрумтить із задоволеним виглядом.

— Мамо, ти маєш спробувати! Воно солодке-солодке!

Я беру шматочок, і справді, смак літа.

— Що далі? — запитую Тимура, коли він ставить на стіл омлет.

— Далі відпочинок, — відповідає просто.

Я дивлюся на нього, намагаючись зрозуміти, як він може бути таким спокійним. У нього все під контролем, як завжди.

— Довго так відпочиватимемо? — уточнюю, не приховуючи скепсису.

— Стільки, скільки потрібно.

Я закочую очі, але нічого не кажу.

Після сніданку Ліза вибігає на терасу. Відчиняє скляні двері, і теплий океанський вітер одразу ж проникає в будинок.

— Мамо, можна я в басейн? Ну будь ласка! — очі сяють, і я розумію, що відмовляти марно.

— Обережно тільки, — беру рушник і йду за нею.

Ліза кидає сандалі будь—де, підбігає до басейну і пірнає, залишивши за собою бризки.

— Дивись, мамо! Я як русалка! 

Я сідаю на край басейну, опускаю ноги у воду. Ліза пірнає, виринає, сміється, і цей сміх звучить так щиро, що на мить я забуваю про все.

Тимур з'являється на терасі з чашкою кави. Мовчки сідає в шезлонг, кладе ногу на ногу і дивиться на нас.

— Задоволена? — запитує, дивлячись на Лізу.

— Поки що так.

— Мамо, давай теж поплавай! — Ліза плескається в мій бік, обдаючи ноги бризками.

— Можливо, трохи пізніше, — посміхаюся їй, обертаючись до океану. 

— Мамо, ти бачила, як я пірнула? — Ліза висовує голову з води, її волосся прилипло до щік.

— Бачила, зайчику, — посміхаюся їй. — Ти молодець.

— Що думаєш? — несподівано запитує він, не відриваючи погляду від води.

— Про що? — я повертаюся до нього, мружачись від сонця.

— Про місце. Подобається?

— Для «відпустки» ідеально. 

— От і насолоджуйся, — кидає і знову робить ковток.

— У тебе так легко виходить, так? Заплющити очі, зробити вигляд, що нічого не відбувається. Але, Тимуре, для мене це не відпочинок. Для мене це клітка.

Піднімає брову, робить ще один ковток кави.

— Якщо це клітка, то дуже комфортна.

— Комфортна? Ти серйозно? Ми тут не з власної волі. 

Тимур ставить чашку на столик поруч. Тепер він дивиться на мене прямо, без маски спокою.

— Тобі не подобається? Чудово. Але ти хоча б можеш перестати пиляти мене?

— Пиляти? — від злості перехоплює подих. — Тимуре, ти розумієш, що говориш? Ми тут через тебе. Ми біжимо через твої проблеми. А тепер ти ще хочеш, щоб я посміхалася і дякувала тобі за цей прекрасний відпочинок? 

— Якби я не привіз вас сюди, ти б зараз не сперечалася, Віро, — вимовляє повільно, чітко, ніби хоче, щоб кожне слово врізалося в мій мозок. — Бо говорити було б нікому. 

Ці слова, як ляпас. Вони дзвенять у вухах, відкидають мене назад. На секунду стає страшно. Не через його слова, а через те, як він їх говорить. 

— Ліза дивиться, — тихо шепочу, намагаючись утримати себе від зриву.

— Тоді перестань, — кидає він і відвертається, ніби розмову закінчено.

****

Тихий звук леза по обробній дошці діє майже як медитація. Майже. Ліза дивиться якийсь мультик. Чудово. Спокій і тиша. Готуюся до вечері, як до бою. Простий салат, паста з соусом, нічого складного. Але коли твій настрій на нулі, навіть це здається подвигом.

— Мамо, а що буде на вечерю?

Донька стоїть на порозі кухні, погойдується з п'яти на носок.

— Їжа.

— Ну яка?

— Їстівна.

— Ти зла.

— Ні, просто втомлена, — кидаю у відповідь, хоча всередині хочеться завити. 

Втомилася? Навіть близько не описує те, що коїться в мене в голові.

— Ма-амо, ну скажи нормально! — протягує, трохи тупнувши ногою.