Розділ 4

Коли добираємося до міста — уже ранок. Тимур відвозить нас у свою квартиру. Я не заперечую. Відчуваю провину за свій дурний вчинок. Піддалася хвилинному відчаю і вирішила, що розумніша за всіх. Ксюша з'явилася в потрібний момент. Якби не вона, ми б зараз спали в теплому ліжку. Але вона знала на які больові точки тиснути, щоб я з легкістю зважилася на божевільний вчинок. 

Цікаво, вона дісталася міста? У Тимура запитати страшно, адже я обіцяла їй, що незалежно від результату не розповім Іскрицькому про її допомогу... 

Тимур бере сплячу Лізу на руки. У ліфті піднімаємося в напруженій тиші. Ліза тихо сопе, уткнувшись носом йому в плече. Я йду слідом, обіймаючи себе руками.

Коли він вкладає її в ліжко, я стою біля дверей, не наважуючись увійти. Тимур дбайливо вкриває її пледом, поправляє волосся, прибираючи його з обличчя. На мить він здається іншим: не грізним, не холодним, а просто людиною, яка щиро піклується про свою доньку.

Ліза сонно ворушиться, але не прокидається. Тимур випрямляється, кидає на мене погляд і киває в бік вітальні.

— Нам потрібно поговорити.

Я не відповідаю, але йду за ним. Його голос не терпить заперечень.

Коли ми опиняємося у вітальні, він зачиняє за мною двері й повертається. Його обличчя знову стає жорстким, але в очах більше втоми, ніж злості.

— Ми більше не можемо це відкладати, — починає він, схрестивши руки на грудях. — Я хочу, щоб Ліза знала, хто її батько.

Ці слова звучать як вирок. У мене всередині все стискається. Я взагалі-то очікувала, що він почне вичитувати мене за нерозважливий вчинок, за те, що намагалася втекти й забрати в нього доньку, але цього зараз я ніяк не очікувала. 

— Ні, — швидко відповідаю я, відчуваючи, як мене охоплює паніка. — Це не найкращий момент.

— А коли він буде? — різко парирує він. — Після ще однієї такої ночі? Коли вона знову опиниться в небезпеці через твої рішення?

— Не смій, — зриваюся я, моя злість спалахує, як сірник. — Ти не можеш звинувачувати мене у всьому, що сталося. Дітей із простих сімей бандити не викрадають. Це твої вороги, не мої. 

— Так, мої вороги, — його голос стає холодним, майже крижаним. — Але це наша донька. І вона має знати правду. Це питання часу, Віро. Я більше не збираюся грати роль дядька, який з'являється в її житті тільки тоді, коли ти вважаєш за потрібне.

— Тимуре, вона ще занадто мала, — я хапаюся за останню надію. — Це тільки її налякає. Ти хочеш змусити її прийняти тебе як батька? Вона не готова!

— А коли вона буде готова? — його голос стає голоснішим, але він стримує себе. — Коли їй буде десять? П'ятнадцять? Вона виросте, думаючи, що її батько десь зник або ніколи не існував. Це несправедливо по відношенню до неї, Віро.

— А те, що ти увірвався в наше життя — справедливо? — з викликом запитую я. — Ти не був поруч, коли вона росла, не був поруч, коли їй потрібно було оплачувати лікування, одяг, іграшки. А тепер ти хочеш, щоб вона просто повірила в цю казку про турботливого тата?

— Ти прекрасно знаєш, як я чекав на цю дитину, Віро! — його голос різко обриває мою тираду. Він підходить ближче, його зелені очі виблискують, немов пропалюють мене наскрізь. — У мене вкрали п'ять років. І я не звинувачую в цьому тебе, розумієш? Це абсолютно моя вина. Мені варто було зробити той клятий тест ще тоді. Але все було занадто явно, щоб сподіватися, що ти народила від мене. Ми обидва відповідальні за те, що сталося, Віро. Це не помилка клініки, це наша помилка, розумієш? Але тепер я тут, і я не збираюся знову йти.

Мої груди важко здіймаються, я дивлюся на нього, намагаючись знайти відповідь. Але слів більше немає.

— А, знаєш, роби що хочеш, — мій голос сідає. Я відчуваю, що зараз знову заплачу, тому поспішаю забратися подалі від Іскрицького. — Я спати. 

***

Коли розплющую очі, світло з вікна вже заливає кімнату. Ліза все ще тихо спить поруч, обійнявши свого плюшевого одноокого зайця. Я обережно вибираюся з-під ковдри, намагаючись не розбудити її, і натягую на себе светр. Вчорашні події спливають у пам'яті, але я намагаюся не думати про це. Зараз головне — повернути собі трохи контролю.

Ліза ворушиться, морщить носик і відкриває очі. Вона виглядає все ще втомленою, але посміхається, коли бачить мене.

— Матусю, вже ранок? — запитує вона сонно.

— Так, сонечко. Як ти почуваєшся? — я нахиляюся, щоб прибрати волосся з її обличчя.

— У мене горло болить, — скаржиться вона, хрипло промовляючи слова.

Моє серце стискається. Я торкаюся її чола — здається, температури немає, але біль у горлі явно не просто так. І в цьому винна я. 

— Давай встанемо, може, чай тобі допоможе, — кажу я, допомагаючи їй піднятися.

Ми разом виходимо у вітальню, і там уже сидить Тимур. На столі пакет із ресторану, він розкладає їжу, а поруч стоять чашки з чаєм. Вигляд його спокійного обличчя викликає дивне відчуття. Учора він був грозою, від якої хотілося сховатися, а зараз має такий вигляд, ніби нічого не сталося.

— Голодні? — запитує він, дивлячись спочатку на мене, потім на Лізу.

— У мене горло болить, — скаржиться Ліза, підходячи ближче. Тимур одразу ж повертається до неї, у його очах з'являється занепокоєння.