Розділ 3

Я обіймаю Лізу так міцно, ніби можу захистити її тільки своїми руками. Її маленьке тіло тремтить від холоду, а я намагаюся зігріти її, розстебнувши куртку і притиснувши її до себе.

— Матусю, я замерзла, — шепоче вона, притулившись до мене.

— Я знаю, сонечко, — відповідаю, намагаючись не видати власного страху. — Усе скоро закінчиться, я обіцяю.

Темно. Волого. Холод пронизує до кісток. Скільки часу минуло? Кілька годин? Хвилин? У підвалі панує непроглядна темрява, від чого страх стає ще сильнішим. Ліза давно затихла, лише зрідка здригаючись від холоду. 

Я втішаю себе думкою про те, що вони відпустили Ксенію. Вона напевно повідомить про те, що трапилося, Тимуру і нас знайдуть! Обов'язково знайдуть! Про інше думати не хочеться. 

Раптово я чую, як за дверима лунають кроки. Потім якісь крики, шум. Серце калатає так сильно, що здається, його стукіт можна почути зовні.

Ліза піднімає голову, її великі очі сповнені страху.

— Матусю... це вони? Бандити? — тихо запитує вона, чіпляючись за мене ще міцніше.

— Тихо, малятко, — шепочу, погладжуючи її по голові. — Усе буде добре.

Зовні все затихає. І раптом — скрегіт металу. Залізні двері починають повільно відчинятися. Я заплющую Лізі очі рукою. Світло ліхтарика різко б'є мені в обличчя. Я нічого не бачу, крім сліпучої білої плями.

— Віро! — знайомий голос луною розриває страх. Я не вірю своїм вухам.

— Тимуре?! — вигукую я, голос тремтить.

Кроки наближаються. І ось його силует. Я не витримую. Сльози починають литися самі по собі, руки слабшають, але я все ще тримаю Лізу.

Він підхоплює її так легко, ніби вона зовсім невагома. Ліза обхоплює його шию, більше не плаче, тільки тихо схлипує.

— Усе добре, малятко, — каже Тимур, його голос холодний, але він заспокоює. Він цілує Лізу кілька разів у щоку, притискає до себе. — Ти в безпеці. Ходімо. 

Я йду за ним. Ноги підкошуються, але я йду, майже біжу, боячись, що він знову зникне. Ми виходимо з підвалу, і я бачу людей, що лежать на землі. Вони зв'язані, на головах мішки. Один із них слабо стогне. Моє серце стискається. Це все по—справжньому.

Тимур мовчить. Садить Лізу на заднє сидіння своєї машини, дбайливо вкриває її пледом. Її пальці все ще стискають плюшевого зайця. Він забирає іграшку, акуратно зачиняє дверцята.

Я стою, немов приросла до землі. Тремтіння не проходить. І тут він повертається до мене. Його обличчя як камінь — холодне і зле. Його очі горять таким лютим світлом, що я мимоволі роблю крок назад.

— Ти розумієш, що накоїла? — його голос низький, але кожен склад відгукується луною в моїй голові.

— Тимуре... — я намагаюся знайти слова, але їх немає.

— Ти думала, що можеш просто взяти і втекти? — він робить крок уперед, і я застигаю на місці. — Ти наразила на небезпеку свою доньку. Ти хоч усвідомлюєш це?

— Я просто... — мій голос зривається. — Я хотіла захистити нас. Утекти від тебе.

Його усмішка холодна і жорстка.

— Піти від мене? Ти навіть не уявляєш, що з вами могло статися, Віро. Якби я не знайшов вас вчасно... — він робить паузу, важко дихаючи. — Ти розумієш, чим це могло закінчитися?

Я мовчу. Горло перехоплює, слова застрягають десь глибоко всередині. Я почуваюся дурною, маленькою, безпорадною. Він має рацію. Він до біса правий.

Але мені так страшно визнавати це. 

Тимур раптово бере плюшевого зайця, того самого, якого кілька днів тому подарував Лізі замість її старого й пошарпаного, зі злістю різко висмикує його око й простягає мені. 

— Якби не це, Віро... Якби не чортів трекер, який я про всяк випадок встановив в іграшці, я б... Я б вас ніколи не знайшов! І невідомо, що б із вами зробили ці люди. Ти взагалі розумієш, що робиш? 

Він наближається до мене, завмирає навпроти. Мені здається, він мене зараз просто приб'є. Або залишить тут, наказавши добиратися до міста пішки, а сам поїде, забравши доньку. 

Я не стримуюся. Схлипую. Ридаю. Негарно. Голосно. І плювати, що на мене всі дивляться. 

Тимур різко видихає, немов намагається втихомирити лють, яка ще хвилину тому готова була розірвати його на частини. Його погляд, хоч і залишається жорстким, трохи пом'якшується, коли він бачить мої сльози.

— Сідай у машину, Віро, — каже він тихо, але в його голосі все ще чується сталь.

Я не рухаюся. Плач переходить у якісь судомні ридання, і я вже не можу зупинитися. Ліза... вся ця ситуація... його злість — усе накриває мене хвилею, від якої неможливо сховатися.

Він завмирає, дивиться на мене, ніби зважуючи свої слова. Потім підходить ближче, бере мене за руку. Його пальці теплі, сильні, і, незважаючи на все, я дозволяю йому поводитися, немов дитина.

— Давай, сідай, — м'якше повторює він, відчиняючи дверцята. — Ти налякаєш Лізу, якщо не припиниш ревіти. Ти ж цього не хочеш, правда?

Я дивлюся на нього крізь сльози. Його обличчя більше не виглядає таким загрозливим, хоча в очах усе ще горить щось недобре. Він допомагає мені залізти на заднє сидіння, де Ліза вже згорнулася під пледом.