Розділ 2

Машина мчить у напруженій тиші. Ксенія тримає кермо міцно, її пальці помітно стиснуті, а погляд зосереджений. Лише зрідка вона поглядає в дзеркало заднього виду. Я відчуваю, як напруга в повітрі наростає. Ліза заснула, притулившись до мене, але я навряд чи можу розслабитися.

Телефон Ксенії кілька разів пілікає, вона мигцем дивиться на екран і щось друкує у відповідь. Це тільки посилює мою тривогу.

— Щось сталося? — запитую тихо, не бажаючи розбудити Лізу.

— Усе нормально, — відрізає Ксенія, але її голос звучить не так упевнено, як хотілося б.

Ми в'їжджаємо в якийсь похмурий район. Навколо склади, старі п'ятиповерхівки, облуплені стіни, рідкісні ліхтарі кидають тьмяне світло на мокрий асфальт. Темно, сиро, і здається, ніби за кожним кутом ховається небезпека.

— Чому ми тут? — запитую, дивлячись на неї з підозрою. — Це не схоже на дорогу, яка веде за місто.

— Це найкоротша дорога. Якщо знаєш іншу, можеш сісти за кермо, — роздратовано відповідає Ксенія, не відриваючись від дороги.

Мене це не заспокоює. Я озираюся, відчуваючи, як холодний страх піднімається по спині.

Нарешті, стиснувши зуби, я вирішую мовчати. Ми залишаємо цей моторошний район, виїжджаючи на пусте шосе. Усе здається нормальним, доки раптом із двох боків нас не затискають машини. Вони починають сигналити, блимають фарами.

— Що відбувається?! — питаю, голос тремтить від паніки, я обхоплюю Лізу, хоча вона все ще спить. — Це Тимур? Він знайшов нас? Так швидко? 

— Це не Тимур, — кидає Ксенія, але її руки на кермі трохи тремтять.

— А хто тоді? — Мені стає по-справжньому страшно.

— Не знаю, але Тимур точно ще не в курсі, що ви втекли. Він зайнятий справами і вважає, що ви спите в його квартирі. Він би не діяв так... не наражав нас на небезпеку...

Ксенія намагається прискоритися, але машини продовжують нас тіснити, змушуючи сповільнитися. Їхній сигнал і ближнє світло, що б'є в дзеркала, ріжуть нерви.

— Зроби що-небудь! — кричу я, не в силах стримати емоції.

— Замовкни! Я думаю! — різко огризається Ксенія, намагаючись маневрувати. Вона намагається обігнати одну з машин, але вони знову вирівнюються, затискаючи нас у лещата.

— Матусю, що відбувається? — хникає перелякана Ліза. 

— Усе добре, кошенятко. Ми просто граємо в перегони, — відчуваю як від страху з очей починають текти сльози. Навіщо взагалі погодилася на це? Навіщо поклалася на незнайому жінку? 

Зрештою, одна з машин різко виїжджає вперед і блокує дорогу. Ксенія гальмує так різко, що мене кидає вперед. Наша машина злегка зачіпає бампер однієї з чужих машин, металевий скрегіт змушує мене здригнутися.

У салоні наростає дзвінка тиша. Ксенія хапає телефон, судорожно починає набирати когось, але одразу ж до нашої машини підходять кілька людей, відчиняють дверцята і грубо відбирають у неї телефон. 

Обличчя приховані капюшонами, але зброю в їхніх руках видно чітко.

— Ксеніє... що це?! — шепочу, голос зривається.

Вона обертається до мене, її обличчя біле як крейда.

Моє серце калатає так сильно, що здається, воно зараз вистрибне з грудей.

Це бандити? 

Що якщо це ті самі бандити, які сьогодні вже погрожували нам? У що Тимур вплутався? І що наробила я? 

— Виходьте, хутко, — один із чоловіків різко смикає дверцята з мого боку. Його голос звучить глухо через маску, але загрозливо. Ліза притискається до мене, її очі сповнені страху.

— Будь ласка, не чіпайте нас... — починаю я, але чоловік грубо хапає мене за руку, витягуючи з машини.

Ліза починає плакати, і це тільки посилює мою паніку. Двоє інших витягують Ксенію. Вона мовчить, але з її напруженого обличчя видно, що вона теж боїться.

Чоловік, який, здається, тут головний, повільно проходить повз нас, оглядаючи кожну. Його очі затримуються на мені та Лізі.

— Цих у тачку, — вказує він на нас із Лізою. Його палець завмирає на Ксенії. — А ця нам не потрібна. Киньте її тут.

— Що?! — Ксенія різко виривається. — Та ви взагалі знаєте...

— Замовкни, — обриває її інший чоловік, штовхаючи Ксенію на узбіччя. Вона намагається чинити опір, але швидко розуміє, що це марно.

— Ні! Будь ласка! — вигукую я, коли хтось намагається відібрати в мене Лізу. Я обіймаю її міцніше, відчуваючи, як вона трясеться в моїх руках. — Ми не зробили нічого поганого! Залиште нас!

— Краще тобі зараз помовчати, — грубо кидає чоловік, відштовхуючи мене в бік. Ліза кричить, але її швидко саджають у чорний тонований позашляховик. Мене теж заштовхують слідом.

Двері з гуркотом зачиняються, і нас огортає повна темрява. Ліза схлипує, притискаючись до мене, її маленькі руки трясуться. Я намагаюся її заспокоїти, але сама ледь стримуюся, щоб не розридатися.

— Матусю, куди нас везуть? — шепоче вона.

— Я не знаю, малятко, — відповідаю тихо, відчуваючи, як усередині все тремтить. — Але я з тобою. Усе буде добре.