Розділ 1

Батько моєї дитини виявився замішаний у кримінальних розбірках. Лише годину тому нас оточили бандити і погрожували зброєю. Я злякалася до чортиків. Здебільшого за свою доньку. 

Тимуру Іскрицькому не було до нас діла цілих п'ять років, а тепер він уявив себе батьком року. Посадив у золоту клітку і втягнув у кримінальні розбірки. 

Він вирішує, до якого садка ходитиме Ліза, де мені працювати і де нам жити. 

Це зовсім не те життя, про яке я мріяла. 

А ще є його коханка. Через що стає гірко, бо до цього чоловіка я чомусь досі щось відчуваю. Мій найбільший страх — що він забере в мене доньку і буде ростити її разом із Ксенією. 

— У мене не так багато часу, Віро. 

Переді мною стоїть його коханка Ксенія. Вона прийшла сюди потайки і запропонувала мені допомогу. Втекти від Тимура. Нові документи, гроші — звучало дуже заманливо. 

— А як же охорона? — запитую так, немов уже ухвалила рішення. 

Мозок працює на повну. Слова Ксенії про те, що Тимур може відібрати в мене дитину, влучили в ціль. Але страшно, що це перевірка від Тимура. Пастка, в яку я з легкістю потраплю. 

— Охорону я візьму на себе, Віро. Мені головне, щоб ти ні словом не обмовилася Тимуру, що я тобі допомогла. Щоб не сталося, я тут ні до чого, зрозуміла? 

Киваю. 

— А я, у свою чергу, зроблю все, щоб влаштувати тобі нове життя. Ти розумієш, як я ризикую через тебе? — окидає мене холодним поглядом. 

З мого рота виривається смішок. 

— Ти не через мене ризикуєш, Ксеніє. Ти заради себе стараєшся. Щоб ми з Лізою не зіпсували твій план із приборкання самотнього мільйонера. 

— А ти розумніша, ніж здаєшся. Але я рада, що ми з тобою порозумілися. А тепер слухай мене, я відверну увагу охорони, а ти рівно за п'ять хвилин виходь і йди не до ліфтів, а до сходів. Без чіпа ліфт не поїде, а свій давати і підставлятися я не збираюся. Зможеш двадцять шість поверхів униз пройти? 

Двадцять шість поверхів? З легкістю! Головне — подалі від Іскрицького! 

— Чудово, я чекатиму на тебе на підземному паркінгу. Білий позашляховик. Машина не моя, тож Тимур нічого не запідозрить. Посигналю тобі. 

— Гаразд. Я разбужу доньку. 

У цей момент я навіть не замислююся, як це нерозумно — намагатися втекти від Тимура. Не замислююся і про те, що двом жінкам поодинці навряд чи його здолати. Як і про те, як я житиму після втечі. Усе це зараз не важливо, важливо лише одне — опинитися якомога далі від нього. 

Я стою в спальні, де спить Ліза, і намагаюся зібрати думки. Ксенія пішла, її слова все ще звучать у голові. Розбудити доньку, зібрати речі, бігти. Усе це здається таким нереальним, але рішучість переважує страх.

Нахиляюся над Лізою, її обличчя спокійне, безтурботне. Як пояснити п'ятирічній дитині, чому ми знову змінюємо місце проживання?

— Лізонько, сонечко, — шепочу, обережно торкаючись її за плече. — Прокинься, нам треба йти.

Вона морщиться, сонно відкриває очі, чіпляється за свого плюшевого зайця.

— Матусю, куди? Уже ранок?

— Ні, малятко, але нам потрібно вийти на вулицю. Тільки тихо, добре? Це гра, — придумую на ходу. — Ми маємо бути дуже тихими, щоб нікого не розбудити.

Ліза киває, її довірливі очі дивляться на мене з легкою тривогою, але вона не ставить запитань. Я накидаю на неї куртку і беру за руку.

Навшпиньки виходимо з кімнати. Серце б'ється так голосно, що я боюся, воно розбудить увесь будинок. На столі помічаю залишені пакети з їжею від Ксенії. Тепер вони здаються мені ще одним підтвердженням її хитрості.

Проходимо повз вітальню. Тимур пішов, але що якщо він повернеться раніше, ніж ми встигнемо зникнути? Цей страх підганяє мене.

Біля дверей я призупиняюся, перевіряю, чи немає когось із охорони в коридорі. Усе тихо. Мабуть, Ксенія справді відволікла їх. У голові спалахує думка: а якщо це пастка? Але часу на сумніви немає.

Ліза чіпляється за мою руку.

— Матусю, що трапилося? Ми граємо в хованки? — шепоче вона, намагаючись зрозуміти, чому все так дивно.

— Так, Лізо, — відповідаю, нахиляючись до її вуха. — Це хованки. Нам потрібно виграти.

Я веду її до сходів, двері відчиняються важко, з глухим скрипом петель, від якого я завмираю на місці. Серце гуркоче у вухах. Ми починаємо спускатися, сходинка за сходинкою. Ліза йде мовчки, але я відчуваю, як її рука стискає мою дедалі міцніше.

Двадцять шість поверхів — це не жарт. Ноги починають боліти вже через вісім, але думка про те, що ми опинимося подалі від Тимура, підганяє мене. На чотирнадцятому Ліза починає вередувати.

— Матусю, я втомилася, — скаржиться вона, її голос тремтить. — Чому ми не їдемо ліфтом?

— Це частина гри, сонечко, — видихаю я, підхоплюючи її на руки. — Потерпи трохи, ми майже біля мети.

На двадцять шостому поверсі ми нарешті бачимо важкі металеві двері. Я штовхаю їх, опиняючись у невеликому приміщенні. Одні двері в ньому ведуть у просторий хол, інші — в паркінг.