Глава 5.

За вікном особняка сонце почало хилитися до обрію, фарбуючи стіни в колір старої міді. Марк, який до цього мовчки спостерігав за «дуеллю» Вікторії та Матвія, нарешті відштовхнувся від підвіконня.

— Ви зробили те, на що в консерваторіях витрачають роки, — тихо сказав він. — Ви почули не фальшиву ноту, а людину за нею. Тепер ви готові побачити, де все це почнеться по-справжньому.

Дорога до узбережжя зайняла кілька годин. Магістраль змінилася вузьким серпантином, що петляв між скелями та низькорослими соснами. Запах полину став настільки густим, що здавалося, його можна торкнутися руками. А потім з’явилося воно — море. Величезне, свинцево-сіре під вечірнім небом, воно дихало в такт їхньому автомобілю.

— Дивіться! — вигукнула Еліза, вказуючи на скелястий виступ попереду.

Там, на самому краї обриву, височіла будівля. Це була колишня консерваторія — архітектурний фантом з високими колонами, посірілими від морської солі, та величезними вікнами, що дивилися прямо в безодню. Вона виглядала покинутою, але не мертвою. Скоріше — вона чекала.

Коли машина зупинилася, Вікторія вийшла першою. Вітер тут був іншим. Він не просто дув — він звучав. Проходячи крізь порожні віконні рами та колонаду, він створював низький, органний гул.

— Це і є ваш «Resonance Laboratory», — Марк підійшов до неї, тримаючи Фуза на повідку. — Місцеві кажуть, що в шторм тут можна почути цілий оркестр. Власник будівлі — мій старий знайомий, він віддасть її за безцінь тому, хто зможе повернути сюди звук.

Вікторія підійшла до краю скелі. Далеко внизу хвилі розбивалися об каміння, створюючи ритм, який не зміг би записати жоден метроном. І в цей момент її телефон у кишені вибухнув дзвінком.

На екрані світилося: «Директор ліцею».

Вікторія завагалася лише секунду. Вона подивилася на Елізу, яка вже вивантажувала гітару, на Акорда, що захоплено гавкав на хвилі, і на величний скелет консерваторії. Вона провела пальцем по екрану, але не для того, щоб відповісти.

— Вікторіє? — пролунав би голос у слухавці, якби вона її піднесла до вуха. — Де ваш звіт? Де ви взагалі є?

Вона просто вимкнула телефон. Тиша, що настала після цього, була найпрекраснішою мелодією в її житті.

— Що там? — запитала Еліза, підходячи ближче. — Минуле, — відповіла Вікторія. — Воно намагалося нагадати про розклад. Але в мене інша партитура.

Раптом з боку консерваторії почувся звук. Це не був вітер. Хтось усередині грав на піаніно — одну й ту саму коротку фразу, збиваючись і починаючи знову. Це був не джаз і не класика. Це був пошук.

— Здається, у «Лабораторії Резонансу» вже з’явився перший відвідувач, — посміхнувся Марк. — І він чекає саме на вас.