Глава 4.

Ранок у покинутому особняку не приніс спокою. Повітря було важким, просякнутим запахом старої каніфолі та пилу, що танцював у променях світла. Вікторія прокинулася з відчуттям, що «джаз» минулої ночі був лише яскравим сном, а реальність — це все ще порожнеча в кишенях і нерозуміння, що робити далі.

— Вік, кава закінчилася, зате інтрига наростає, — Еліза кивнула на балкон, де Марк розмовляв із жінкою, чиє обличчя здавалося посірілим від втоми.

Поруч із нею, біля величезної, побитої життям віолончелі, сидів Матвій. Хлопчик не дивився на море, він не дивився на людей. Він запекло, майже з люттю, смикав одну-єдину струну. Звук був болісним — різкий, брудний «сі-бемоль», що різав тишу зали, як іржава пилка.

Вікторія підійшла ближче. Мати хлопчика кинулася до неї: — Нам сказали, ви вчителька... з ліцею. Він не розмовляє пів року. Лікарі кажуть — стрес, психологи кажуть — адаптація. А він тільки це... — вона закрила вуха руками, коли Матвій знову смикнув струну.

Вікторія завмерла. Вона автоматично хотіла сказати: «Постав руку правильно», «Не перетискай струну». Але вчасно прикусила язика. Це була не школа.

Вона взяла свою гітару, сіла на підлогу навпроти хлопчика і... вдарила по струнах так само різко. У тій же тональності. Матвій здригнувся. Він підвів очі — вперше за весь час.

Це не було миттєве зцілення. Це була дуель. Матвій видавав хаос — Вікторія підхоплювала його, обгортаючи цей шум м’яким джазовим акордом. Він знову «кричав» струною — вона відповідала йому низьким, вібруючим басом.

— Ти чуєш? — прошепотіла вона, дивлячись йому прямо в очі. — Твій біль — це теж музика. Просто їй тісно в одній струні.

Еліза спостерігала за цим з порога. Вона бачила, як Вікторія, замість того щоб «виправляти» дитину, почала імпровізувати навколо його страху. Це вже не був урок. Це була лабораторна робота над живою душею.

Коли через годину Матвій вперше відпустив струну і просто поклав долоню на деку віолончелі, відчуваючи вібрацію гітари Вікторії, він не заговорив віршами. Він просто видихнув, наче скинув важкий камінь: — Співає... — ледь чутно, майже одним повітрям.

Для когось це було лише слово. Для Вікторії це був вирок усьому її минулому життю.

— Елізо, — Вікторія підвелася, відчуваючи, як тремтять пальці. — Нам не потрібна «школа». Нам потрібне місце, де звук лікує те, що не може висловити мова.