Розділ 73. Тремтіння після бурі

Вони бігли. Дощ сік по шкірі, віття хльоскало по руках, земля під ногами перетворилася на слизьке болото. Емілія ковзала, але Демид тримав її міцно, ніби не дозволив би впасти навіть під кулями. У його хватці було щось невблаганне, сильне — і водночас дивно заспокійливе.

Позаду лунали голоси. Глухі, сердиті, злі.
Голос Босого виділявся серед них, важкий, як удар:

— Знайдіть їх! Вона не піде від мене вдруге!

Емілія здригнулася, і Демид відчув це. Він потіснив її до себе ще ближче, не зупиняючись ні на мить.

— Не слухай, — прошепотів він, хоч бігти стававo все важче. — Він кричить, бо втрачає контроль. А значить — ми ближче до перемоги.

Її дихання рвалось, але ці слова… ці слова давали сили.

Вони вирвалися до старої підстанції, де під бетонним виступом було темніший простір — маленький прихисток від дощу. Лише на кілька секунд. Демид притягнув її до стіни, ковзнув поглядом по темряві, оцінюючи напрямки руху.

— Вони розділилися, — сказав він. — Погано. Це означає, що Босий знає район краще, ніж здається.

Емілія сперлася долонею йому на груди, намагаючись вирівняти дихання. Відчувала, як під її пальцями швидко б’ється його серце. Не холодне. Не відсторонене. Живе, гаряче… і б’є в тому ж ритмі, що її власне.

— Демиде… — вона хотіла щось сказати, але слова губилися між страхом і тим дивним притягненням, яке тільки посилював кожен порятунок.

Він нахилився ближче — не для поцілунку, а щоб її погляд опинився на одному рівні з його.
Його голос був тихим, але в ньому звучав наказ:

— Слухай мене. Якщо вони нас знайдуть тут, буде бій. Я витримаю. Але ти маєш рухатися тільки по моєму сигналу. Не біжи сама. Не озирайся. Ти — зі мною. Зрозуміла?

Її серце рвонулося. Вона кивнула.

— Зрозуміла. Я з тобою.

На мить між ними запала тиша. Дощ бив по металевому дахові, створюючи ритм, що повторював стукіт її серця.

— Ти тремтиш, — прошепотів Демид, торкнувшись її щоки.

— Це… не тільки від страху, — відповіла вона, і її голос зірвався. — Коли ти поруч… я…

Він зупинив її легким рухом руки — не відхилив, а лише дав знак мовчати. Очі Демида на мить стали темнішими, глибшими, наче він розумів кожне слово, яке вона ще не встигла вимовити.

— Потім, — сказав він хрипло. — Коли будемо в безпеці. Зараз — рухаємося.

Вдалині почувся хруст гілок.
Сильний, важкий звук.
Хтось великий.
Хтось дуже близько.

Демид миттєво змінив позицію: його тіло стало щитом між Емілією і темрявою.
Він упіймав її руку, переплів пальці з її.

— Вперед, — прошепотів він. — Тихо.

Вони рушили вздовж бетонної стіни, ковзаючи тінями між старими трансформаторами й деревами. Вогні ліхтарів позаду змішувалися з криками охоронців.

— Бачили їх!
— Вони в промзоні!

Емілія відчула, як серце знову забилося швидше.

— Нам потрібне укриття, — прошепотіла вона.

— Воно вже попереду, — відповів Демид. — Старий склад. Здалеку він виглядає закинутим, але всередині є місце, де можна сховатися і…

Він коротко усміхнувся.
Холодно.
Рішуче.
Наче вже знав, як обернути це місце на свою перевагу.

— …і грати за нашими правилами.

Емілія кивнула, і вони кинулися вперед — у темряву складу, що стояв самотньою тінню на краю міста.
Туди, де на них чекала гра тіней.