Розділ 71. Прорив у темряву

Дощ ставав усе сильнішим. Краплі били по лобовому склу, змиваючи сліди бруду і крові, залишених на машині після втечі. Демид їхав швидко, але не бездумно — кожен рух керма був точним, продуманим, майже хижим. Емілія сиділа так близько до нього, що відчувала холод його дихання на своїй щоці, а серце в грудях билося в тому ж ритмі, що й його.

— Вони знову на хвості, — промовив Демид тихим, глухим голосом. Він не підвищував тон — не було потреби. В його словах звучала впевненість того, хто знає: битва ще не закінчена.

Емілія озирнулася. У темряві миготіло світло фар — швидке, нервове, переслідуюче. Тіні рухалися в хаотичному танці за машиною, мов примари.

— Чому він… чому вони не відстають? — голос тремтів, але не від страху — від того дивного, пульсуючого напруження, що виникло між ними з першого моменту небезпеки.

— Тому що він упевнений, що має на тебе право, — відповів Демид різко. — А такі… не відступають. Поки не переконати їх силою.

Він змістив руку — не на кермі, а на її талії. Міцно. Надійно. Так, ніби утримував не лише її тіло — а й її страх. Емілія здригнулася, але не відступила. Його дотик палив шкіру, а тіло реагувало майже без дозволу.

— Я з тобою, — прошепотіла вона ледь чутно.

— Знаю, — відповів він. — І це робить нас сильнішими.

Позаду різко загуркотіло — джип Босого влетів у калюжу, бризки вдарили по землі. Демид різко вивернув праворуч, майже наосліп — але Емілія відчувала, що він бачить кожен поворот, кожну загрозу раніше, ніж вона встигає їх усвідомити.

— Куди ми? — запитала вона, вчепившись у його плече.

— До околиці. Там є старий промисловий район. Багато шляхів, багато тіней. Те, що нам потрібно.

— Тіні… — вона вдихнула глибше. У її грудях знову запульсувало те небезпечне тепло.

— Так. І ми використаємо їх краще, ніж він, — промовив Демид, поглянувши на неї швидким, різким, але пронизливим поглядом. — Але мусиш слухати мене. Кожне слово. Кожну команду.

Емілія кивнула.
Вона вже знала — цей чоловік не просто рятує її. Він тримає її, веде, захищає і… небезпечно притягує.

Дощ ставав шаленішим. На дорозі з’явився знак, що попереджав про розбитий міст попереду. Демид пригальмував, але не зупинився. Його погляд зосередився, тіло напружилося.

— Тримайся міцно, — сказав він.

— Що ти… —

Машина різко звернула з дороги, майже ковзаючи по гравію. У темряві відкрився вузький об’їзд — непомітна стежка між деревами. Лише той, хто добре знав цей район, зміг би її знайти.

— Це наш шанс відірватися, — промовив Демид.

Позаду — злий крик.
Босий. Він теж побачив.

— Він не зупиниться… — прошепотіла Емілія, відчуваючи, як серце стискається від страху, але тіло знову реагує теплом, майже полум’ям.

Демид стиснув її руку.
Його дотик був твердим, владним.
Заспокійливим.
І водночас таким близьким, що у неї перехопило подих.

— Неважливо. Він не отримає тебе. Ніколи. — Його голос був низький, небезпечний, зовсім не схожий на слова заспокоєння… але саме він змусив її видихнути. Бо поруч з ним навіть страх мав інший смак.

Віття хльоснуло по бічному склу. Машина стрибала на вибоїнах.
Емілія відчувала тільки його руку на своїй талії, його запах — дощ, холод і щось… небезпечно тепле.

— Демиде… — вона задихнулася, коли машина різко спустилася вниз, у темний рів.

— Тихо, — прошепотів він. — Далі пішки.

Він заглушив двигун.
Тиша впала різко, як удар.

Попереду — темний промисловий район.
Позаду — світло фар, що наближається.

Демид відчинив двері й обхопив Емілію за талію, допомагаючи вийти. Її ноги ледве тримали, але він притягнув її ближче.

— Довіряй мені, — сказав він. — Відтепер кожен рух — на виживання.

Вона вдихнула глибоко, відчуваючи, як його тіло стикається з її. Страх і бажання переплелися в один пульс.

— Я з тобою, — відповіла вона.

— Тоді ти виживеш, — твердо сказав Демид. — І він нас не знайде.

Але у темряві позаду вже почулося важке ревіння моторів.
Босий був близько.

Ніч лише починала свою гру.