Розділ 25. Голоси над головою

Її тіло давно перестало відчувати холод. Коли біль триває досить довго — він перестає бути болем, стає частиною тебе. Так само і з темрявою: Емілія більше не боялася її — вона з нею злилася. Вона сиділа, підібгавши коліна, обіймаючи їх руками, і рахувала подихи, намагаючись втримати хоча б крихту контролю над власним хаосом.

Десь угорі пролунали кроки. Важкі, розмірені, глухі — як удари серця, що відлунюють у порожньому приміщенні. Емілія напружилася: ці кроки вона вже чула. Це був Босий. Його присутність накривала приміщення тяжкістю, роблячи повітря густим і липким, як смола.

Але цього разу… ще один звук. Тонший, впевнений, відмінний від глухого топоту охоронців. Звук підборів, що не мали права бути тут. Серце здригнулося. Вона притиснулася до стіни, заплющила очі.

Ні. Це неможливо.

— Вона досі там? — пролунало жіночим голосом. Спокійним, рівним, з легкою насмішкою.

Емілія відчула, як по тілу прокотилася хвиля холоду. Цей голос… Ні, не може бути.

— Та де ж вона дінеться, — відповів чоловічий голос. — Ти ж казала, вона не з тих, хто довго тримається.

Тиша. Потім тихий сміх. Її сміх. Той самий, який завжди лунав, коли батьки хвалили «правильну» Емілію, а Есенія посміхалася лише куточками губ.

Емілія стиснула кулаки, намагаючись не закричати. Це сон. Це просто сон. Але голос продовжував звучати, насичений холодом і байдужістю:

— Якщо вона виживе — може, навіть стане схожа на мене. Бачиш, я все ж зробила з неї людину.

Серце калатало в грудях так голосно, що здавалося, його чують усі стіни, підлога, повітря. Вона хотіла встати, закричати, вибігти, розірвати темряву руками. Але ноги не слухалися, серце калатало шалено, а розум обплутував страх мов павутина.

Вона відчула, як холод заливає спину, немов лід проникає у кістки. Страх змішувався з гнівом і безсиллям. І тільки в голові лунав один-єдиний крик:

— «За що?»

Голоси згасли. Кроки віддалилися. Темрява знову осіла, стискаючи її в обіймах, ніби перевіряючи, чи вистоїть вона після цього шоку.

Емілія сиділа, тремтячи, і не знала — що страшніше: що вона справді чула сестру, чи що її власний розум починає грати проти неї. Кожен звук у приміщенні ставив її на межу паніки, кожна тінь перетворювалася на живого спостерігача.

Вона втратила відчуття часу. Хвилини тяглися, як години. Серце не заспокоювалося. Пульс, шум у вухах, ритм дихання — все стало дзеркалом внутрішньої боротьби. Страх і гнів перепліталися в один клубок, що стискав груди, а розум шепотів: «Ти не можеш дозволити їм перемогти».

І тоді, в цій густій темряві, з’явилася маленька, майже непомітна думка. Рішучість. Тонка, гостра, як лезо, вона пробивалася крізь хаос емоцій: вижити. Вона не могла дозволити, щоб голоси вбили її волю.

Темрява залишалася холодною, голоси зникли, але щось змінилося. Всередині зародилася нова сила — тихе, майже непомітне відчуття, що вона готова до того, що буде далі. І хоча її тіло ще тремтіло, а серце билося шалено, Емілія знала: навіть у найглибшій темряві вона зможе стояти.