Епілог

 Рік по тому

Емілія стояла біля вікна невеликого офісу, дивлячись на вулицю. За склом кипіло життя — люди поспішали на роботу, діти бігли до школи, продавці відкривали крамниці. Звичайне, буденне, прекрасне життя.

Рік тому вона не вірила, що знову зможе бачити світ таким — безпечним, повним можливостей. А тепер стояла у власному офісі, в центрі, який вона допомогла створити.

— Емілія, вона тут, — тихо сказала Оксана, заглядаючи у двері.

Оксана працювала з нею вже півроку. Після суду над своїми викрадачами вона шукала спосіб допомогти іншим, і Емілія запропонувала їй приєднатися. Тепер вони були командою — разом з психологом Мариною, юристом Олегом і волонтерами.

— Дай мені хвилину, — Емілія глибоко вдихнула, готуючись.

Кожна нова дівчина, що приходила сюди, була викликом. Кожна історія розривала серце. Але Емілія знала: вона має бути сильною. Для них.

Вона зайшла до кімнати для зустрічей. Біля столу сиділа молода дівчина, років сімнадцяти, худа, з величезними переляканими очима. Руки тремтіли, тримаючи чашку чаю.

— Привіт, — м'яко сказала Емілія, сідаючи навпроти. — Мене звати Емілія. Ти у безпеці тут. Нікому не дозволено входити без твого дозволу. Ніхто тебе не образить.

Дівчина кивнула, не піднімаючи очей.

— Я знаю, як страшно, — продовжила Емілія. — Знаю, що тобі здається, ніби ніхто не зрозуміє. Але я зрозумію. Тому що я теж пройшла через це.

Дівчина нарешті подивилася на неї — очі повні недовіри, але й надії.

— Як ти... — прошепотіла вона. — Як ти продовжуєш жити?

— По дню, — чесно відповіла Емілія. — Іноді по годині. Іноді по хвилині. Але продовжую. І ти зможеш. Обіцяю.

Вони говорили годину. Емілія слухала, не перебиваючи, дозволяючи дівчині виплеснути біль. А потім розповіла про центр, про підтримку, про те, що вона не одна.

Коли дівчина нарешті пішла — вже не така зламана, з іскоркою надії в очах — Емілія відчула знайому втому. Але й задоволення. Ще одна врятована. Ще одна, що отримала шанс.

***

Увечері Емілія повернулася додому. Вони з Демидом переїхали до нової квартири півроку тому — світлої, просторої, з великими вікнами та балконом. Місце, де можна було дихати.

Демид готував вечерю, коли вона зайшла. Він залишив службу рік тому, відкривши власне охоронне агентство. Тепер захищав бізнеси, важливих осіб, іноді — допомагав центру Емілії з безпекою.

— Як день? — спитав він, обіймаючи її.

— Важкий, — зізналася вона. — Нова дівчина. Дуже юна. Дуже налякана.

— Ти їй допоможеш, — він поцілував її у скроню. — Як усім іншим.

Вони сіли вечеряти, і Емілія розповідала про день. Він слухав уважно, як завжди, іноді коментуючи, іноді просто тримаючи її за руку.

— Знаєш, — сказала вона після паузи, — іноді я думаю про ту ніч. Коли ти увірвався туди. І розумію, наскільки неймовірно, що ми обоє опинилися там у той момент. Ніби доля.

— Може, і доля, — усміхнувся він. — Або просто щастя. Але я вдячний. За кожен день з тобою.

— І я, — тихо відповіла Емілія.

Після вечері вони вийшли на балкон. Місто сяяло вогнями, і Емілія відчувала, як спокій огортає її. Це місто більше не лякало. Воно було домом.

— Емілія, — раптом серйозно сказав Демид.

Вона повернулася до нього і завмерла. Він стояв на одному коліні, тримаючи маленьку коробочку.

— Я не вмію красиво говорити, — почав він, і голос тремтів. — Не поет, не романтик. Але ти врятувала мене так само, як я врятував тебе. Ти показала, що життя може бути світлим. Що можна любити і бути коханим. І я хочу проводити кожен день, що залишився, поруч з тобою.

Він відкрив коробочку — всередині було просте, але красиве кільце.

— Емілія, ти вийдеш за мене?

Вона стояла, не віряючи, що це відбувається. Сльози текли по щоках, але вона сміялася.

— Так, — прошепотіла вона. — Тисячу разів так.

Він одягнув кільце на її палець, піднявся і поцілував її — довго, ніжно, з усією любов'ю, що мав.

— Я люблю тебе, — прошепотів він.

— І я тебе, — відповіла вона.

Вони стояли, обіймаючись, дивлячись на місто. І Емілія відчувала: її життя нарешті стало таким, яким мало бути. Не ідеальним — шрами залишилися, кошмари іноді поверталися. Але справжнім. Повним любові, сенсу, надії.

***

Через місяць у центрі провели відкриття нового крила — спеціально для дівчат з дітьми. Фінансування прийшло від міжнародного фонду після виступу Емілії на конференції. Тепер вони могли допомагати ще більше.

На відкритті були всі — Оксана, Марина, Олег, волонтери. Корнієнко приїхав з камерою, знімаючи репортаж. Навіть кілька чиновників з'явилися, хоча Емілія знала, що більшість прийшла для галочки.

Але були й інші. Дівчата, яким вони допомогли. Десятки їх. Кожна з історією виживання, кожна з новим життям.

— Рік тому, — почала Емілія свою промову, — я не вірила, що зможу стояти перед людьми і говорити. Боялася, що зламаюся, що мене засудять, що не зможу змінити нічого. Але я помилилася.

Вона обвела поглядом зал, зупинившись на кожному обличчі.

— Ми змінили багато. Не все. Не достатньо. Але багато. І ми продовжимо. Тому що кожна дівчина заслуговує на другий шанс. На підтримку. На безпеку. І поки хоч одна з них потребуватиме допомоги — ми будемо тут.

Оплески гриміли довго. Після церемонії до неї підійшла літня жінка.

— Моя донька пропала п'ять років тому, — тихо сказала вона. — Ми ніколи її не знайшли. Але дякую вам. За те, що рятуєте інших. За те, що не дозволяєте світу забути.

Емілія обняла її, і обидві плакали — про втрачених, про врятованих, про тих, хто ще чекає допомоги.

***

Ввечері, вже вдома, Емілія сиділа за ноутбуком. Вона почала писати книгу — свою повну історію. Не для слави, не для грошей. Для тих, хто проходить через те саме. Щоб вони знали: можна вижити. Можна жити далі.

Демид читав через її плече.

— Це буде сильна книга, — сказав він.

— Сподіваюся, — відповіла вона. — Хочу, щоб вона допомогла. Хоча б одній людині.