Розділ 100. Конференція

Місяць пролетів непомітно. Емілія готувалася до виступу, переписувала текст десятки разів, репетирувала перед дзеркалом. Демид слухав кожну версію, давав поради, підтримував.

День конференції настав сонячним і теплим. Київ сяяв, і Емілія сприйняла це як добрий знак. Вони приїхали до конференц-залу рано, і Тетяна Михайлівна одразу зустріла їх.

— Емілія! — вона обняла її. — Як ви себе почуваєте?

— Налякано, — чесно відповіла Емілія. — Але готова.

— Ви виступатимете останньою, — пояснила Тетяна Михайлівна. — Після всіх експертів, чиновників. Ваша історія буде фіналом, що запам'ятається.

Емілія кивнула, стискаючи руку Демида.

Зал поступово заповнювався людьми. Вона бачила журналістів з камерами, чиновників у костюмах, представників міжнародних організацій. Сотні людей. Всі чекали на неї.

Виступи починалися. Експерти говорили про статистику, про закони, про міжнародний досвід. Чиновники обіцяли зміни, програми, фінансування. Все звучало правильно, професійно, але холодно.

А потім настала її черга.

— А зараз, — оголосила Тетяна Михайлівна, — слово має Емілія, жертва торгівлі людьми, яка наважилася розповісти свою історію.

Емілія піднялася. Ноги тремтіли. Серце калатало. Вона підійшла до трибуни, подивилася на зал, повний людей, і раптом — побачила їх. У передніх рядах сиділи дівчата. Молоді, старші, різні. Але у всіх в очах був той самий вираз — надія.

Вона зрозуміла, що говорить не для чиновників. Говорить для них.

— Мене звати Емілія, — почала вона, і голос, несподівано для неї самої, звучав твердо. — І три роки тому мене викрали. Мені було вісімнадцять. Я мріяла про університет, про майбутнє, про звичайне життя. Замість цього я опинилася у пеклі.

Зал затих. Вона продовжила, розповідаючи свою історію — коротко, без зайвих деталей, але чесно. Говорила про страх, про безпорадність, про те, як втрачаєш себе по шматочку кожного дня.

— Але я хочу говорити не тільки про біль, — сказала вона. — Я хочу говорити про те, чому це трапляється. Чому дівчата, такі як я, потрапляють у пастку.

Вона говорила про бідність, про брак освіти, про те, як суспільство відвертається. Про те, як легко стати жертвою, коли ніхто не захищає.

— А найгірше, — її голос став жорсткішим, — це те, як суспільство ставиться до нас після. Ми не жертви для багатьох. Ми — "зіпсовані". "Винні самі". "Шукали пригод". І це руйнує сильніше, ніж саме насильство.

У залі почулися схвальні вигуки. Вона подивилася на Демида — він усміхався, з гордістю дивлячись на неї.

— Я стою тут не тому, що хочу співчуття, — продовжила Емілія. — Я стою тут, тому що хочу змін. Справжніх, а не на папері. Я хочу, щоб жодна дівчина більше не проходила через те, через що пройшла я. І для цього потрібно не просто закони. Потрібна зміна свідомості. Потрібно, щоб суспільство перестало звинувачувати жертв і почало карати злочинців. Потрібно, щоб кожна дівчина знала — їй повірять, її захистять, їй допоможуть.

Вона зробила паузу, дивлячись на дівчат у передніх рядах.

— І для тих, хто зараз проходить через це, — тихо сказала вона, — я хочу, щоб ви знали: ви не одні. Ви не винні. І ви можете вижити. Я — доказ. Я стою тут, живу, кохаю, будую майбутнє. І ви теж зможете. Не здавайтеся.

Зал вибухнув оплесками. Люди встали, аплодуючи стоячи. Емілія стояла, тремтячи, не вірячи, що зробила це. Що сказала все, що хотіла.

Тетяна Михайлівна обняла її, коли вона зійшла з трибуни.

— Ви змінили все, — прошепотіла вона. — Зараз вони не зможуть просто обіцяти і забути. Ви змусили їх відчути.

***

Після конференції до Емілії підходили дівчата. Одна за одною. Кожна зі своєю історією, зі своїм болем, зі своєю надією.

— Дякую, — говорили вони. — Дякую, що показали, що можна жити далі.

Емілія обіймала їх, плакала разом з ними, давала свій номер, обіцяла підтримку. І розуміла: ось для чого вона пройшла через все це. Щоб стати тією, хто підніме інших.

Коли зал нарешті спорожнів, вони з Демидом вийшли на вулицю. Сонце заходило, фарбуючи небо у золоті та рожеві відтінки.

— Як почуваєшся? — спитав він.

— Вільною, — усміхнулася вона. — Вперше за дуже довгий час — справді вільною.

Він поцілував її, і в цьому поцілунку було все — любов, гордість, обіцянка майбутнього.

— Що далі? — тихо спитала вона.

— Що хочеш, — відповів він. — Світ тепер твій.

Емілія подивилася на захід сонця, на місто, що розстилалося перед нею, і усміхнулася.

— Хочу жити, — сказала вона просто. — Просто жити. З тобою. Будувати щось нове. Допомагати іншим. І бути щасливою.

— Тоді так і зробимо, — пообіцяв Демид.

І вони пішли разом, рука в руці, назустріч новому життю.