Розділ 99. Суд

Ранок судового засідання був похмурим. Сіре небо, дрібний дощ, холодний вітер. Емілія стояла перед будівлею суду, дивлячись на масивні двері, за якими на неї чекав Босий.

— Готова? — тихо спитав Демид, тримаючи її за руку.

— Ні, — чесно відповіла вона. — Але піду все одно.

Вони зайшли всередину. Коридори були повні людей — журналісти, адвокати, свідки. Корнієнко чекав біля дверей зали.

— Емілія, — він підійшов. — Ви можете передумати до останнього моменту. Ніхто не засудить.

— Я не передумаю, — її голос був тихим, але твердим.

Вони зайшли до зали. Емілія одразу побачила його — Босого, що сидів за столом підсудних у супроводі двох конвоїрів. Він був у звичайному костюмі, виглядав майже респектабельно. Але коли його погляд зустрівся з її, вона побачила ту саму холодність, ту саму зневагу.

Серце калатало шалено. Руки тремтіли. Але вона не відвела погляд. Не цього разу.

— Свідок, займіть місце, — сказав суддя.

Емілія пройшла до трибуни, відчуваючи, як сотні очей дивляться на неї. Села, стиснувши руки на колінах. Демид сидів у першому ряду, і вона знайшла його погляд — спокійний, підтримуючий.

— Прошу вас розповісти суду про обставини вашого викрадення, — почав прокурор.

Емілія зробила глибокий вдих і почала говорити. Спочатку голос тремтів, але з кожним словом ставав сильнішим. Вона розповіла все — про вербування, про перевезення, про будинок, про Босого, про інших дівчат, про знущання.

Босий слухав байдуже, іноді насміхаючись. Але вона не зупинялася. Говорила про кожну деталь, про кожен день в полоні. І з кожним словом відчувала, як щось усередині неї звільняється.

— І коли прийшов спецназ? — запитав прокурор.

— Я думала, що помру, — тихо сказала Емілія. — Він тримав мене біля себе, ніж біля горла. Говорив, що вб'є. І я вірила. Але потім... — вона подивилася на Демида. — Потім мене врятували.

Адвокат Босого підвівся для перехресного допиту.

— Пані Емілія, чому ви не втекли раніше? — його голос був холодним, обвинувачуючим. — У вас було багато можливостей.

— Не було, — твердо відповіла вона. — Мене охороняли, били, залякували. Де я мала втікати? До кого? Поліція у тому місті належала йому.

— Але ж ви могли...

— Ви не розумієте, — перебила його Емілія, і в її голосі прорвався гнів. — Ви не розумієте, як це — жити у постійному страху. Знати, що одна помилка — і тебе можуть убити. Або ще гірше — убити когось іншого через тебе. Я не втекла не тому, що не хотіла. Я не втекла, тому що виживала єдиним способом, який мені був доступний.

У залі запанувала тиша. Навіть адвокат здавався розгубленим.

— Більше питань немає, — нарешті сказав він.

Емілія встала, щоб піти, але раптом Босий заговорив. Вперше за весь час.

— Ти все одно нікому не потрібна, — його голос був тихим, але ядовитим. — Зламана лялька. Хто тебе тепер захоче?

Емілія зупинилася. Повернулася. І вперше за весь час подивилася на нього не зі страхом, а зі співчуттям.

— Мене люблять, — тихо сказала вона. — Справжні люди. А ти помреш один, у в'язниці, і ніхто не згадає твого імені. Хто з нас тут справді зламаний?

Вона вийшла з зали під оплески. Демид підхопив її у коридорі, коли ноги нарешті підкосилися.

— Ти була неймовірною, — прошепотів він. — Неймовірною.

Емілія тремтіла, плакала, але одночасно сміялася.

— Я зробила це, — повторювала вона. — Я зробила це.

***

Засідання тривало ще кілька годин, але Емілію вже відпустили. Вони поїхали додому, і вона провела решту дня, просто лежачи на дивані в обіймах Демида, дозволяючи напрузі відійти.

Увечері зателефонував Корнієнко.

— Босому дали двадцять років, — сказав він. — Без права дострокового звільнення. Ваші свідчення були вирішальними.

Емілія закрила очі, відчуваючи полегшення.

— Він більше нікого не скривдить?

— Ніколи, — запевнив Корнієнко.

Коли вона поклала трубку, Демид обняв її міцніше.

— Це кінець? — тихо спитала вона.

— Ні, — він поцілував її у скроню. — Це початок. Твого нового життя. Нашого нового життя.

І вона знала, що він правий. Попереду була конференція, можливо, ще виступи, робота з іншими дівчатами. Але найстрашніше вже позаду.

Вона вижила. Вона перемогла. І тепер могла жити.