Розділ 98. Запрошення

Тиждень після публікації став вихором. Емілія намагалася тримати баланс між новим інтересом до її історії та потребою у приватності, але це було важко. Кожного дня приходили нові запити — телеканали хотіли інтерв'ю, організації пропонували стати їхнім обличчям, навіть політики телефонували з пропозиціями про співпрацю.

— Ти не зобов'язана на все погоджуватися, — нагадував Демид щовечора, коли бачив, як вона втомлено переглядає електронну пошту.

— Знаю, — відповідала вона. — Але якщо відмовлюся від усього, то навіщо взагалі говорила?

— Щоб одна людина, хоча б одна, почула і відважилася піти, — він сів навпроти неї. — Ти вже це зробила. Оксана — доказ. А все інше — тільки якщо ти сама захочеш.

Емілія кивнула, але продовжила читати. Серед десятків запитів один лист виділявся. Він прийшов від Міжнародного фонду підтримки жертв торгівлі людьми. Вони організовували конференцію у Києві через місяць і запрошували її виступити.

«Ваша історія надихнула тисячі людей. Ми віримо, що ваш голос може допомогти змінити політику на державному рівні. Будемо раді бачити вас серед спікерів».

Емілія прочитала лист тричі. Конференція. Сотні людей. Виступ перед камерами, чиновниками, журналістами.

— Демид, — тихо покликала вона.

Він підійшов, прочитав через її плече.

— Що думаєш? — спитав обережно.

— Боюся, — чесно відповіла вона. — Боюся, що не впораюся. Що скажу щось не так. Що зламаюся на сцені.

— Можливо, — погодився він, несподівано. — Можливо, буде страшно. Можливо, будеш тремтіти. Але якщо підеш — покажеш, що страх тебе не контролює. Що ти сильніша за нього.

Емілія замислилася. Він був правий. Вона боялася багатьох речей — публічності, осуду, спогадів. Але вона вже подолала найстрашніше. Вона вижила.

— Я піду, — вирішила вона. — Але не одна. Ти підеш зі мною?

— Куди завгодно, — пообіцяв він.

***

Наступного ранку Емілія відповіла на лист, прийнявши запрошення. Відразу після цього їй зателефонували з фонду — жінка з теплим голосом, що представилася як Тетяна Михайлівна, координаторка заходу.

— Емілія, ми дуже раді! — її голос тремтів від щирості. — Ваша історія — саме те, що потрібно почути нашим чиновникам. Саме те, що змусить їх діяти.

— Про що саме мені говорити? — спитала Емілія, відчуваючи, як нервує.

— Про що захочете, — відповіла Тетяна Михайлівна. — Ваш досвід, ваше бачення проблеми, що, на вашу думку, треба змінити. Ми не обмежуємо. Просто будьте собою. Це найсильніше.

Після дзвінка Емілія відчула суміш тривоги та рішучості. Вона мала місяць на підготовку. Місяць, щоб зібрати думки, сформулювати те, що хотіла сказати.

Демид допомагав. Кожного вечора вони сідали разом, і вона розповідала, а він слухав, іноді ставлячи питання, іноді просто кивав. Повільно, слово за словом, у неї складався виступ.

Вона не хотіла говорити тільки про себе. Хотіла говорити про систему. Про те, чому дівчата потрапляють у пастку. Про те, що робить їх вразливими — бідність, брак освіти, відсутність підтримки. Про те, як суспільство відвертається, вважаючи, що "це їхня проблема".

— Знаєш, що найбільше бісить? — сказала вона одного вечора, коли вони працювали над текстом. — Те, що люди думають, ніби це трапляється тільки з "поганими" дівчатами. З тими, хто "сам винен". Але правда в тому, що це може статися з ким завгодно. З твоєю сестрою, дочкою, подругою. Ніхто не захищений.

— Це і треба сказати, — підбадьорив Демид. — Прямо так, як зараз. Чесно і різко.

Емілія записала його слова. І продовжила писати.

***

За два тижні до конференції сталася ще одна важлива подія. Корнієнко зателефонував знову.

— Емілія, у мене новини, — його голос звучав урочисто. — Справа Босого йде до суду. І прокурор хоче, щоб ви дали свідчення.

Серце Емілії завмерло.

— Коли?

— Через тиждень. Перше засідання. Вам не обов'язково бути там особисто, можна дати показання письмово або через відеозв'язок.

Емілія замовчала, обдумуючи. Частина її хотіла уникнути зустрічі з Босим. Навіть у залі суду, навіть з охороною. Але інша частина — та, що вже виступила з історією, та, що погодилася на конференцію — знала відповідь.

— Я буду там особисто, — сказала вона твердо. — Хочу, щоб він побачив мене. Побачив, що я не зламана. Що він не переміг.

— Ви впевнені? — Корнієнко здавався стурбованим. — Це буде важко.

— Так, — її голос не тремтів. — Впевнена.

Коли вона розповіла Демиду, він довго мовчав.

— Я буду поруч, — нарешті сказав він. — У залі, прямо за тобою. І якщо станеш почуватися погано — просто поглянь на мене. Я буду там.

— Знаю, — вона взяла його за руку. — Саме тому я можу це зробити.

***

Тиждень пролетів швидко. Емілія готувалася до суду, консультувалася з адвокатом, повторювала свої свідчення. Намагалася не думати про те, що побачить Босого знову. Про те, як він дивитиметься на неї.

Напередодні засідання вона майже не спала. Лежала, дивлячись у стелю, прокручуючи у голові всі можливі сценарії. Що, якщо вона зламається? Що, якщо не зможе говорити?

— Емілія, — тихо покликав Демид, відчуваючи, що вона не спить.

— Так?

— Ти найсильніша людина, яку я знаю, — сказав він у темряву. — І що б не сталося завтра — ти впораєшся. Тому що ти вже впоралася з гіршим.

Вона повернулася до нього, знайшла його руку у темряві.

— А якщо ні?

— Тоді я підніму тебе. І ми підемо разом.

Ці слова заспокоїли її більше, ніж будь-які запевнення. Вона закрила очі і, нарешті, заснула.