Розділ 97. Перша публікація

Два місяці минуло з дня штурму. Два місяці відносного спокою, повільного одужання, маленьких перемог. Емілія вже могла спати без кошмарів більшість ночей. Вже могла виходити з дому без панічних атак. Вже могла говорити про те, що сталося, без сліз.

Але цього ранку, коли вона прокинулася, серце калатало шалено. Сьогодні виходила перша велика стаття — не новина, не коротке повідомлення, а повноцінне розслідування Корнієнка з її свідченнями, фотографіями (обличчя розмите, але силует впізнаваний), цитатами.

— Ти готова? — спитав Демид, приносячи їй каву в ліжко.

— Не знаю, — чесно відповіла вона. — Зараз сотні тисяч людей прочитають мою історію. Дізнаються про мене. І я не знаю, як буду почуватися після цього.

— Якщо стане важко — ми просто відключимо інтернет, телефони, і проведемо день тільки вдвох, — він сів на край ліжка. — Без жодного зовнішнього світу.

Емілія всміхнулася, вдячна за його розуміння.

— Добре. Але спочатку я хочу прочитати. Подивитися, що він написав.

О дев'ятій ранку стаття вийшла онлайн. Заголовок розтягнувся на весь екран:

**«Я БУЛА ТОВАРОМ: ВИЖИВША РОЗПОВІДАЄ ПРО ТОРГІВЛЮ ЛЮДЬМИ»**

Під заголовком — її силует на тлі вікна, обличчя у тіні, але постава пряма, горда. Фотограф зумів передати те, що вона хотіла: не жертву, а виживших.

Емілія почала читати, і з кожним абзацом відчувала дивну суміш емоцій. Корнієнко передав її слова точно, делікатно, не перекручуючи, не додаючи зайвої драматичності. Він просто дав їй голос — і цей голос звучав сильно, чітко, чесно.

Він писав про систему, яка дозволяє таким людям, як Босий, існувати. Про корупцію, що закриває очі. Про байдужість суспільства. Про дівчат, які зникають кожного дня, і яких ніхто не шукає.

А потім — про надію. Про те, що можна вижити. Про реабілітаційні центри, які працюють. Про волонтерів, які допомагають. Про закони, які нарешті починають змінюватися.

Коли Емілія дочитала до кінця, вона плакала. Але це були не сльози болю — це були сльози полегшення. Її історія була розказана. І вона була розказана правильно.

— Що думаєш? — тихо спитав Демид, що читав статтю через її плече.

— Думаю, що я зробила це, — прошепотіла вона. — Я розповіла. І світ почув.

***

Реакція була миттєвою і приголомшливою. За перші дві години стаття набрала сто тисяч переглядів. Коментарі йшли тисячами — більшість підтримуючі, деякі з власними історіями виживання, деякі з питаннями, як можна допомогти.

Але були й інші. Ті, що звинувачували. «Навіщо вона не втекла одразу?», «Напевно, сама винна», «Шукає уваги».

Демид бачив, як Емілія читає ці коментарі, як її обличчя напружується.

— Не читай це, — він забрав у неї телефон. — Люди, які пишуть таке, не знають, про що говорять. Вони ніколи не були у твоїй ситуації. Їхня думка не має значення.

— Але що, якщо вони праві? — тихо спитала вона. — Що, якщо я могла зробити щось інакше?

— Ні, — рішуче перебив він. — Ти робила все, що могла, з тим, що мала. Ти вижила. Це єдине, що має значення. І ці люди, які звинувачують жертв замість злочинців, — вони частина проблеми.

Емілія глибоко вдихнула, намагаючись заспокоїтися. Він правий. Вона знала, що він правий. Але все одно слова боліли.

Телефон задзвонив — Корнієнко.

— Емілія, ви бачили цифри? — його голос тремтів від хвилювання. — Це вже топ-1 у трендах! Міністр соціальної політики зробила заяву, що урядом буде створена окрема програма допомоги жертвам торгівлі людьми. Ви зробили це! Ви запустили реальні зміни!

Емілія не знала, що відповісти. Вона не хотіла слави, не хотіла уваги. Вона просто хотіла, щоб інші дівчата не проходили через те саме.

— Це добре, — нарешті вимовила вона. — Якщо це щось змінить — це добре.

— Змінить, — запевнив Корнієнко. — Ще як змінить. Слухайте, я розумію, що зараз ви можете відчувати себе перевантаженою. Тому мій вам порада — візьміть паузу. Вимкніть телефон, відпочиньте. А коли будете готові — зв'яжіться зі мною. Нам надійшли десятки запрошень на інтерв'ю, виступи, конференції. Але ви не зобов'язані на жодне погоджуватися. Це тільки якщо ви захочете.

— Дякую, — Емілія відключила дзвінок і подивилася на Демида. — Він пропонує взяти паузу.

— Розумна людина, — кивнув Демид. — Ходімо. Я знаю, що нам потрібно.

Він узяв її за руку і повів до машини.

— Куди ми їдемо? — спитала Емілія.

— На природу. Подалі від людей, телефонів, інтернету. Просто ти, я і ліс.

***

Вони поїхали у гори. Демид знав маленьку хатинку, яку орендував іноді, коли потребував усамітнення. Дерев'яна, затишна, з каміном і великими вікнами, через які видно було вершини гір.

Коли вони приїхали, сонце вже схилялося до горизонту, фарбуючи небо у червоні та помаранчеві відтінки. Емілія вийшла з машини і вдихнула повітря — чисте, гірське, з ароматом сосен.

— Тут красиво, — тихо сказала вона.

— Тут спокійно, — поправив Демид. — Найближче село за десять кілометрів. Ніхто нас не знайде. Ніхто не побачить. Можемо просто бути.

Вони зайшли всередину. Хатинка була проста, але затишна. Демид розпалив камін, і невдовзі вогонь весело потріскував, наповнюючи приміщення теплом.

Емілія сіла на підлогу біля каміну, обхопивши коліна руками, дивлячись на полум'я. Демид сів поруч, обняв її за плечі.

— Про що думаєш? — тихо спитав він.

— Про те, що місяць тому я боялася вогню, — відповіла вона. — Нагадував про ту ніч, коли вони підпалили сміття біля мене, щоб залякати. А зараз... зараз я просто дивлюся на полум'я, і воно красиве. Не страшне. Просто красиве.

— Ти зцілюєшся, — м'яко сказав він. — Повільно, але зцілюєшся.

— А ти? — вона повернулася до нього. — Ти теж зцілюєшся від свого минулого?

Демид замислився, дивлячись на вогонь.

— Я не знаю, чи можна зцілитися від речей, які я бачив і робив, — чесно відповів він. — Але поруч з тобою... поруч з тобою я відчуваю, що можу бути кращим. Що моє минуле не визначає моє майбутнє.