Розділ 96. Перші кроки назустріч світу

Тиждень після дзвінка Корнієнку Емілія провела у напруженій підготовці. Вона записувала спогади, намагаючись викласти все послідовно, чесно, без прикрас. Це було важко — кожне слово повертало її туди, у підвал, у темряву, у страх. Але вона продовжувала, розуміючи, що це необхідно.

Демид не втручався, але завжди був поруч. Коли вона плакала над записами — він просто сидів поруч, тримав за руку. Коли вона відчувала, що не може продовжувати — він запроваджував каву і нагадував: «Ти не мусиш робити все за один день. Йди у своєму темпі».

Одного ранку, коли Емілія сиділа за ноутбуком, намагаючись описати першу ніч у Босого, зателефонував незнайомий номер. Вона здригнулася — старий рефлекс, страх перед невідомими дзвінками.

— Алло? — обережно відповіла вона.

— Емілія? — жіночий голос, молодий, тремтячий. — Мене звати Оксана. Я... я одна з тих дівчат. Тих, кого тримав Босий.

Емілія завмерла, міцніше стискаючи телефон.

— Привіт, Оксано.

— Я побачила вас в інтерв'ю. Прочитала про вас. І я... я хотіла сказати дякую. Бо ви показали, що можна говорити. Що можна не соромитися. І завдяки вам я наважилася піти до психолога. Почала відвідувати групу підтримки.

Голос дівчини зламався, і Емілія почула тихі ридання на іншому кінці.

— Я просто хотіла, щоб ви знали... ви врятували не тільки себе. Ви допомагаєте нам усім.

Емілія не могла говорити — горло стиснуло від сліз. Вона не знала, що її історія вже когось зачепила, щось змінила.

— Дякую, — нарешті вимовила вона хрипло. — Дякую, що зателефонувала. І продовжуй боротися, Оксано. Ти сильніша, ніж думаєш.

Після розмови Емілія довго сиділа нерухомо, дивлячись у порожнечу. Демид підійшов, обняв її ззаду.

— Що сталося?

— Одна з дівчат зателефонувала, — тихо відповіла вона. — Сказала, що я їй допомогла. І я зрозуміла... зрозуміла, що роблю правильну річ. Що це має сенс.

Демид поцілував її у скроню.

— Я пишаюся тобою.

Ці слова зігріли краще за будь-яку каву, будь-які ліки. Вона повернулася до ноутбука і продовжила писати — вже не з таким болем, а з відчуттям місії.

***

Через два тижні Корнієнко запропонував зустріч у редакції. Емілія погодилася, хоча знала, що це буде важко — вийти у світ, зустрітися з людьми, які знають її історію.

Вони поїхали разом з Демидом. Він вів машину, вона дивилася у вікно, стискаючи руки на колінах. Місто здавалося чужим, занадто голосним, занадто швидким. Стільки людей, стільки машин, стільки звуків.

— Ти можеш передумати, — м'яко сказав Демид, помітивши її напруження. — Ніхто не змусить тебе робити те, до чого ти не готова.

— Ні, — вона похитала головою. — Я хочу. Просто... дай мені хвилину звикнути.

Вони припаркувалися біля високої будівлі зі скла та металу. Редакція «Голосу правди» займала три верхні поверхи. Корнієнко зустрів їх біля входу, усміхнувся тепло.

— Дякую, що приїхали. Я знаю, як це важко.

Він провів їх у невелику переговорну, де на столі вже лежали папери, диктофон, вода.

— Ми можемо працювати у будь-якому темпі, — пояснив Корнієнко, коли вони всі сіли. — Якщо вам потрібна перерва — просто скажіть. Якщо щось занадто болісне — пропускаємо. Ви контролюєте процес, добре?

Емілія кивнула, трохи розслабившись. Він був делікатний, уважний, не тиснув.

Наступні три години вони говорили. Емілія розповідала, Корнієнко записував, іноді ставив уточнюючі питання. Демид сидів поруч, мовчки підтримуючи просто своєю присутністю.

Коли Емілія дійшла до моменту полону у Босого, вона відчула, як голос тремтить, руки холодніють. Демид поклав свою долоню на її руку, стиснув. Вона глибоко вдихнула і продовжила.

— Він дивився на мене не як на людину, — тихо говорила вона. — Як на річ, яку купив. Як на власність. І найстрашніше було не фізичне насильство — найстрашніше було відчуття, що ти більше не людина. Що твоя воля, твої бажання, твої почуття — не мають значення.

Корнієнко записував, і на його обличчі читалося співчуття, гнів, біль.

— Але ви втекли, — нарешті сказав він. — Як ви знайшли в собі силу?

Емілія подивилася на Демида.

— Я не була сама. Він, — вона кивнула на Демида, — він допоміг мені пам'ятати, що я людина. Що я варта більшого. І навіть у найтемніші моменти, коли хотілося здатися, я думала: якщо хоч одна людина вірить у мене, значить, я можу вірити у себе.

Після інтерв'ю Корнієнко вимкнув диктофон, витер окуляри — вони запітніли від прихованих сліз.

— Дякую, — тихо сказав він. — Це найсильніше свідчення, яке я коли-небудь чув. Ваша історія врятує життя, я впевнений.

Вони попрощалися і вийшли з будівлі. Емілія відчула себе виснаженою, порожньою, але одночасно — легшою. Ніби частина тягаря, що давила на плечі, нарешті спала.

— Ти неймовірна, — сказав Демид, коли вони сіли у машину.

— Я просто розповіла правду.

— Саме тому ти неймовірна, — він завів мотор. — Не кожен може зробити це. Відкритися так, впустити інших у свій біль. Це потребує більшої мужності, ніж будь-яка битва.

Вони поїхали додому, і по дорозі Емілія раптом попросила:

— Зупинись біля того кафе.

Демид здивовано глянув на неї, але зупинився. Маленьке затишне кафе на розі вулиці, з вікнами у квіточки і запахом свіжої випічки.

— Я хочу з'їсти круасан, — пояснила вона. — Просто сісти у кафе, як нормальна людина, і з'їсти круасан з кавою. Без страху, без озирання. Просто... жити.

Демид усміхнувся, і в його очах з'явилося щось тепле, ніжне.

— Тоді ходімо їсти круасани.

Вони зайшли всередину, замовили, сіли біля вікна. Емілія надкусила круасан — свіжий, масляний, з шоколадною начинкою — і раптом засміялася.

— Що? — здивувався Демид.

— Просто... місяць тому я не могла уявити, що сидітиму у кафе і радітиму круасану. Здавалося, що такі прості речі — не для мене. А зараз... зараз це найкраще, що зі мною траплялося за весь день.

Демид простягнув руку через стіл, переплів пальці з її пальцями.