Розділ 95. Порожнеча після бурі

Три дні вони не виходили з дому. Демид замовляв їжу з доставкою, Емілія переважно спала — її тіло наздоганяло місяці напруги, страху, виживання. Вона спала по чотирнадцять годин на добу, прокидалася, їла, знову засинала. І Демид не заважав, розуміючи — їй потрібен цей час, ця можливість просто вимкнутися і дозволити організму відновитися.

Четвертого дня вона прокинулася і вперше за багато часу відчула, що виспалася. Не та втома, коли очі ще важкі, а тіло просить ще хвилиночку. Справжнє відчуття відпочинку.

Вона спустилася вниз у футболці Демида, босоніж, волосся розпущене. Він сидів за кухонним столом з чашкою кави та ноутбуком, але коли почув її кроки — підвів голову і всміхнувся.

— Добрий ранок, сплячко.

— Добрий ранок, — вона підійшла, обняла його ззаду, поклала підборіддя на його плече. — Яка година?

— Одинадцята.

— Я проспала всю ніч?

— І попередній день теж, — він повернув голову, поцілував її у щоку. — Ти спала майже сорок годин. Я вже починав хвилюватися, але лікар сказав, що це нормально після такого стресу.

— Лікар? Ти викликав лікаря?

— Вчора. Він оглянув тебе, не будячи. Сказав, що всі показники в нормі, просто організм відновлюється. Дав рекомендації щодо харчування та режиму.

Емілія сіла на стілець поруч, відчуваючи дивне тепло від того, як він піклується про неї. Навіть коли вона спала і не знала.

— Що ти дивишся? — кивнула вона на ноутбук.

— Новини, — Демид повернув екран до неї. — Справа Босого — головна тема у всіх виданнях. Підраховують жертв, збирають свідчення, розплутують фінансові схеми. Виявляється, за останні десять років через його руки пройшло понад п'ятдесят дівчат.

Емілія здригнулася. П'ятдесят. П'ятдесят життів, зламаних, знищених. А вона — просто одна з них. Одна, якій пощастило вижити.

— Що з ними? З тими, кого знайшли?

— Більшість у реабілітаційних центрах. Деяким вдалося повернутися до сімей. Дехто... — він зітхнув. — Дехто не зміг впоратися. Були спроби самогубства. Одна дівчина в реанімації.

Емілія закрила очі, відчуваючи біль. Вона так легко могла бути однією з них. Якби не Демид, якби не збіг обставин, якби не власна впертість...

— Я хочу їм допомогти, — несподівано для себе сказала вона.

Демид подивився на неї здивовано.

— Як?

— Не знаю ще. Може, фінансово. Або... може, я можу з ними поговорити. Розповісти свою історію. Показати, що можна вижити, що життя не закінчується після того пекла.

— Ти впевнена? — обережно запитав він. — Це буде важко. Емоційно виснажливо.

— Я знаю, — вона подивилася на нього. — Але якщо я можу допомогти хоч одній людині не здатися... то має сенс спробувати.

Демид узяв її руку, стиснув.

— Тоді я підтримаю тебе. У всьому.

***

Того ж дня вони вперше вийшли з дому разом. Просто прогулятися. Емілія хотіла відчути сонце на обличчі, свіже повітря, шум життя навколо.

Вони йшли по вузькій доріжці, що вела до лісу. Весна вже вступила у свої права — дерева зеленіли, птахи співали, повітря пахло свіжістю та новим життям.

— Красиво, — тихо сказала Емілія, дивлячись на молоді листочки.

— Так, — Демид ішов поруч, тримаючи її за руку. — Я вибрав це місце саме через природу. Тут спокійно. Тихо. Можна дихати.

Вони дійшли до невеликого струмка, присіли на великий камінь біля води. Емілія зняла кросівки, опустила ноги у прохолодну воду — і засміялася від несподіваного відчуття.

— Холодна!

— Гірська, — усміхнувся Демид. — Звикай поволі.

Вона сиділа, гойдаючи ногами у воді, і вперше за дуже довгий час відчула щось схоже на безтурботність. Не повну — страх ще жив десь глибоко всередині, готовий вискочити при найменшому тривожному сигналі. Але поверхня була спокійною. І це вже було досягненням.

— Про що ти думаєш? — спитав Демид, спостерігаючи за її обличчям.

— Про те, що місяць тому я не могла уявити, що сидітиму ось так, просто насолоджуючись водою і сонцем, — відповіла вона. — Здавалося, що щастя — це щось недосяжне. Для інших людей, не для мене.

— А зараз?

— Зараз... зараз я не знаю, чи це щастя. Але це спокій. І це вже багато.

Демид узяв її руку, переплів пальці з її пальцями.

— Щастя прийде, — тихо сказав він. — Поступово. Маленькими шматочками. День за днем. І одного разу ти прокинешся і зрозумієш — ось воно. Ти щаслива.

— А ти? — вона повернулася до нього. — Ти щасливий?

Демид замислився, дивлячись на воду.

— Я не знаю, що таке щастя, — нарешті сказав він. — Я прожив життя, де треба було виживати, боротися, захищатися. Я не мав часу на щастя. Але зараз, коли ти поруч... я відчуваю щось схоже. Спокій. Відчуття, що я на правильному місці. Можливо, це і є щастя.

Емілія притулилася до його плеча, і вони сиділи так довго, слухаючи шум води, спів птахів, шелест листя. Світ навколо жив своїм життям, байдужий до їхніх драм і перемог. І в цій байдужості було щось заспокійливе.

***

Ввечері, коли вони повернулися додому, на порозі їх чекав несподіваний гість. Максим Корнієнко, журналіст, стояв біля машини, тримаючи букет квітів і коробку цукерок.

— Вибачте, що без попередження, — сказав він, коли вони наблизилися. — Я хотів подякувати особисто.

— За що? — здивувалася Емілія.

— За мужність, — Корнієнко простягнув їй квіти. — Завдяки вашому свідченню ми змогли запустити лавину. Зараз розслідують не лише справу Босого — розкрилися зв'язки з іншими кримінальними угрупованнями, корумпованими чиновниками, суддями. Це більше, ніж просто одна справа. Це системна зміна.

Емілія взяла квіти, не знаючи, що відповісти. Вона не відчувала себе героїнею. Вона просто хотіла вижити.

— Я також прийшов з пропозицією, — продовжив Корнієнко. — Я пишу книгу про цю справу. Докладне розслідування, історії жертв, механізми роботи торговців людьми. І я хотів би, щоб ваша історія стала центральною. Звісно, з вашого дозволу і з повним контролем з вашого боку. Ви зможете прочитати все до публікації, змінити, що завгодно.