Розділ 94. Порожня перемога

Емілія сиділа у сховку, рахуючи секунди. Вона чула все — вибух дверей, крики, постріли, потім голос через гучномовець, ще постріли, тишу. Кожен звук відлунював у її грудях, стискаючи серце так, що важко було дихати.

Вона притиснула долоні до вух, намагаючись не чути, але звуки проникали всередину, малювали у голові картини, від яких хотілося кричати. Демид там. Він один проти них. Що, якщо куля влучила? Що, якщо зараз він лежить на підлозі, і життя витікає з нього?

«Не думай про це, — наказувала вона собі. — Він обіцяв. Він завжди повертається».

Але обіцянки не зупиняють кулі.

Тиша після штурму була гіршою за постріли. У тиші можна було уявити що завгодно, і уява малювала найстрашніші картини.

Потім — кроки. Багато кроків. Голоси. Хтось ходив будинком, відкривав двері, щось перевіряв.

— Другий поверх чистий!

— Кухня чиста!

— Підвал перевірили?

Голоси незнайомі. Чоловічі, владні. Поліція? Або люди Босого, що прикидаються поліцією?

Емілія стискала телефон так сильно, що пальці заніміли. Кнопка виклику екстреної служби була напоготові. Але Демид казав чекати кодового слова.

«Світанок».

Вона повторювала його у думках, як мантру. Поки не почує це слово — вона нікуди не вийде.

Кроки наближалися до кабінету. Хтось увійшов, вона чула, як скрипнула підлога. Потім — голос, який змусив її серце підскочити:

— Еміліє?

Демид. Живий. Цілий.

Вона підскочила, хотіла відповісти, але його слова залунали у пам'яті: «Що б не відбувалося — не виходиш. Навіть якщо почуєш мене».

Вона закусила губу до крові, стримуючи себе. Що, якщо це не він? Що, якщо хтось примушує його кликати її? Що, якщо це пастка?

— Еміліє, це я, — голос був ближче, прямо біля книжкової шафи. — Я знаю, що ти чуєш. Але не виходь, поки не почуєш правильне слово. Ти все робиш правильно.

Сльози покотилися по її щоках. Це він. Точно він. Ніхто інший не знав би про їхню домовленість.

Але вона все одно чекала.

— Світанок, — нарешті сказав він, і це слово пролунало, як спасіння. — Світанок, Еміліє. Можеш виходити. Все закінчилося.

Вона кинулася до дверей, штовхнула їх, але вони не піддавалися — шафа ще стояла на місці. Вона почала стукати, і через секунду почула, як шафа рухається, відкриваючи прохід.

Світло вдарило в очі, і вона заплющилась, а потім відкрила — і побачила його. Демид стояв у дверях, живий, цілий, з кількома подряпинами на обличчі, але живий.

Емілія вилетіла з сховку і кинулася до нього. Він підхопив її, обняв так міцно, що їй стало важко дихати, але вона не заперечувала. Вона просто тремтіла у його обіймах, плакала і сміялася одночасно, не в змозі вимовити жодного слова.

— Тихо, тихо, — він гладив її по волоссю, цілував у скроню, у щоку, у губи. — Все гаразд. Я тут. Ми обоє тут.

— Я чула постріли, — вона ледве могла говорити крізь ридання. — Думала... думала...

— Я знаю. Вибач, що змусив тебе чекати. Але ти була у безпеці. Це найважливіше.

Він вивів її з кабінету, і Емілія вперше побачила, що сталося з їхнім будинком. Вхідні двері вибиті, стіни у дірках від куль, на підлозі — кров, скло, штукатурка. Усюди поліцейські у броні, деякі фотографували, інші збирали докази.

Біля дверей стояло восьмеро людей у наручниках, обличчя злі, побиті. Вони дивилися на неї, і у їхніх поглядах була ненависть, але Емілія не відвела очей. Вона дивилася на них, і вперше у житті не відчувала страху перед такими людьми.

— Вони хотіли мене забрати, — тихо сказала вона.

— Так, — Демид не відпускав її, тримаючи близько. — Але не змогли. І ніколи не зможуть.

До них підійшов чоловік років п'ятдесяти, у цивільному, але з поліцейською відзнакою на поясі.

— Підполковник Гриценко, — представився він. — Ви, мабуть, Емілія?

Вона кивнула, не довіряючи своєму голосу.

— Дякую за вашу мужність, — сказав Гриценко. — Без вашого свідчення ми б не змогли почати розслідування. Ви врятували не тільки себе — ви врятували багато інших дівчат, які могли б опинитися на вашому місці.

Емілія не знала, що відповісти. Вона не відчувала себе героїнею. Вона просто хотіла вижити.

— Босий, — нарешті вимовила вона. — Він не тут?

Обличчя Гриценка похмуріло.

— На жаль, ні. Він послав своїх людей, а сам залишився у тіні. Але ми знаємо, де він ховається. Зараз туди виїжджає група захоплення. До світанку він буде у наручниках.

— Ви впевнені? — Демид скептично подивився на нього.

— Настільки, наскільки можна бути впевненим у цій роботі, — відповів Гриценко. — Але навіть якщо він втече — він ніколи більше не матиме тієї влади, що мав раніше. Його імперія знищена. Гроші заморожені. Люди арештовані або зізналися. Він — мертвий політично і соціально. Навіть якщо фізично ще дихає.

Емілія хотіла повірити, але щось всередині не давало спокою. Босий був хитрий, жорстокий, одержимий. Такі люди не здаються легко.

— Що тепер з нами? — спитала вона.

— Вам доведеться дати свідчення, — сказав Гриценко. — Офіційно, у прокуратурі. Можливо, кілька разів. Будуть судові засідання, ви будете свідком обвинувачення. Але ми забезпечимо вашу безпеку. Охорона, нове місце проживання, якщо треба буде. Ви не залишитеся самі.

Демид кивнув.

— Дякую. Але я сам подбаю про її безпеку.

— Не сумніваюся, — усміхнувся Гриценко. — Ви добре попрацювали сьогодні. Професіонал впізнає професіонала. Колись служили?

— Колись, — коротко відповів Демид, і за цим словом ховалося багато.

Гриценко не став розпитувати. Він просто кивнув, розуміючи.

***

Наступні години були розмитим плямом. Медики оглянули їх обох — у Демида кілька синців і подряпин, у Емілії — шок, але фізично вона ціла. Їм дали заспокійливе, запропонували лягти у лікарню на ніч, але вони відмовилися.

Поліція закінчила роботу тільки о п'ятій ранку. Нападників забрали, докази зібрали, протоколи склали. Будинок залишився порожнім, пошкодженим, зі слідами битви на стінах.