Розділ 93. Тиша перед бурею

Опівночі Демид вимкнув усі ліхтарі у будинку. Вони сиділи у темряві вітальні, прислухаючись до кожного звуку. Вітер гойдав гілки дерев за вікном, десь далеко гавкала собака, крізь стіну пробивалося цокання старого годинника.

Емілія сиділа на підлозі, притулившись спиною до дивана, коліна підтягнуті до грудей. Демид стояв біля вікна, ледь відсунувши штору, його силует виділявся на тлі нічного неба. У його руці — пістолет, перевірений, заряджений, готовий.

— Можливо, він не прийде сьогодні, — тихо сказала Емілія, хоча сама не вірила у ці слова.

— Прийде, — Демид не відвів погляду від вікна. — Він не з тих, хто відкладає помсту. Зараз він розлючений, зашкварений, відчуває, що стіни стискаються. Саме такі люди найнебезпечніші — їм вже нічого втрачати.

Емілія обхопила коліна руками міцніше. Пістолет, який Демид дав їй, лежав поруч, холодний і чужий. Вона торкнулася його пальцями, відчуваючи важкість металу, і від цього дотику по спині пробіг холодок.

— Ти колись вбивав? — несподівано для себе спитала вона.

Демид завмер. Довга пауза. Потім:

— Так.

— Багато разів?

— Достатньо, щоб знати, як це — забирати життя. І достатньо, щоб розуміти — кожен раз щось усередині тебе вмирає разом із тією людиною.

Емілія мовчала, перетравлюючи ці слова. Вона знала, що Демид не з іншого світу. Знала, що його руки не чисті. Але почути це вголос — інше.

— Ти жалкуєш? — тихо спитала вона.

— Про деяких — так. Про інших — ні. Світ не чорно-білий, Еміліє. Іноді, щоб врятувати одне життя, треба забрати інше. І якщо сьогодні мені доведеться вибирати між Босим і тобою — я не вагатимуся ані секунди.

Вона підвелася, підійшла до нього, обняла ззаду, притулилася щокою до його спини.

— Я не хочу, щоб ти знову відчував це. Той біль, про який ти говориш.

Демид поклав свою руку на її, що лежала на його грудях.

— Я теж не хочу. Але якщо вибору не буде...

Він не закінчив речення. Не було потреби. Вони обоє розуміли.

***

О першій ночі Демиду на телефон прийшло повідомлення. Від його контакта у поліції, підполковника Гриценка:

«Ми на позиціях. Три машини, дванадцять чоловік. Термобачення, нічне бачення, снайпери. Якщо він з'явиться — ми візьмемо його чисто. Головне — не діяти самотужки. Дайте нам зробити нашу роботу».

Демид відповів коротко: «Зрозумів».

Він показав повідомлення Емілії, і вона трохи видихнула. Знати, що десь там, у темряві, є люди, готові допомогти, — додавало сміливості.

— Дванадцять озброєних поліцейських проти одного божевільного, — прошепотіла вона. — Мав би бути легкий бій.

— Якби Босий був сам, — Демид сховав телефон. — Але він розумніший за це. Він прийде не один. Можливо, з тими, хто йому ще вірний. Тими, кому тепер теж нічого втрачати.

— Скільки їх може бути?

— Не знаю. П'ять, десять, можливо більше. Залежить від того, скільки людей ще не здалися поліції і готові ризикувати.

Емілія повернулася до свого місця біля дивана, знову сіла на підлогу. Вона дістала телефон, подивилася на екран — без повідомлень, без дзвінків, тільки час: 01:23.

— Ти думаєш, вони прийдуть саме вночі? — спитала вона.

— Найімовірніше. Вночі менше свідків, темно, легше сховатися. Босий не дурень — він знає, що ми очікуємо на нього. Тому спробує зробити швидко: увірватися, забрати тебе, зникнути. Він, можливо, навіть не планує виживання. Просто помститися і все.

— Це робить його ще небезпечнішим.

— Так, — Демид нарешті відійшов від вікна, сів поруч з нею на підлогу. — Людина, яка готова померти, — найстрашніша. Їй не страшно нічого, тому що гірше вже не може бути.

Вони сиділи пліч-о-пліч, прислухаючись до тиші. Емілія відчувала тепло його тіла, його дихання, і ця близькість заспокоювала краще за будь-які слова.

— Розкажи мені щось хороше, — несподівано попросила вона. — Про майбутнє. Про те, що буде, коли це все закінчиться.

Демид усміхнувся у темряві — вона не бачила цього, але відчула по зміні його дихання.

— Ми підемо у подорож, — почав він тихо. — Кудись далеко. Можливо, на море. Ти ніколи не бачила справжнього моря, чи не так?

— Ні, — прошепотіла вона. — Тільки на фотографіях.

— Тоді я покажу тобі океан. Ми знімемо будиночок на березі, просто ми двоє. Будемо прокидатися від шуму хвиль, снідати на терасі, дивлячись на схід сонця. Ходитимемо босоніж по піску, збиратимемо мушлі, купатимемося до темноти.

Емілія заплющила очі, уявляючи це. Тепло сонця на шкірі, смак солоного повітря, відчуття піску під ногами.

— А потім? — прошепотіла вона.

— Потім повернемося сюди. До нашого дому. І будемо жити. Просто жити, як нормальні люди. Снідати разом, сваритися через дрібниці, садити квіти у саду. Можливо, колись у нас будуть діти. Можливо, собака. Можливо, обоє.

Його голос був таким теплим, таким живим, що Емілії захотілося плакати. Не від смутку — від того, наскільки сильно вона хотіла цього майбутнього. Наскільки відчайдушно прагнула, щоб сьогоднішня ніч закінчилася, і вони могли почати жити.

— Я хочу дітей, — несподівано для себе сказала вона. — Я ніколи не думала про це раніше. Здавалося, що це не для мене. Але зараз... зараз я хочу. Хочу народити твою дитину. Хочу, щоб у неї були твої очі.

Демид повернув її обличчя до себе, поцілував — ніжно, повільно, ніби вони не сиділи у темному будинку в очікуванні нападу, а десь на тій самій терасі біля океану.

— У нас буде все це, — прошепотів він їй у губи. — Обіцяю.

— Не обіцяй, — вона притиснула пальці до його губ. — Просто зроби так, щоб це сталося.

— Зроблю.

***

О другій годині щось змінилося. Емілія не могла б пояснити що саме, але відчула — повітря стало інакшим, густішим, наче перед грозою. Демид теж це відчув. Він випрямився, усі м'язи напружилися.

— Що? — прошепотіла Емілія.

— Тихо, — він підняв руку, прислухаючись.

Ніч здавалася тихою. Але потім Емілія теж почула — далекий гул двигуна. Машина. Вона їхала без фар, повільно, обережно. Звук наближався.