Розділ 92. Публікація

Вони не спали всю ніч. Емілія лежала, дивлячись у стелю, рахуючи секунди, хвилини, години. Демид сидів у кріслі біля вікна, спостерігаючи за темрявою, що повільно відступала перед світанком. Його телефон лежав на підлокітнику, екран увімкнений, готовий до першого сповіщення.

О шостій ранку він задзвонив.

Демид схопив його так швидко, ніби чекав саме на цей момент. На екрані — повідомлення від Корнієнка: «Вийшло. Дивіться самі».

Посилання вело на головну сторінку «Голосу правди». Заголовок розтягнувся на весь екран великими чорними літерами:

**«БОСИЙ: ІМПЕРІЯ ТОРГІВЛІ ЛЮДЬМИ. ЕКСКЛЮЗИВНЕ РОЗСЛІДУВАННЯ»**

Під заголовком — розмите фото Емілії з інтерв'ю, обличчя у тіні, але очі видно чітко. Ті самі очі, сповнені болю й рішучості.

— Вони опублікували, — Демид підійшов до ліжка, показав їй телефон.

Емілія сіла, обхопивши коліна руками. Вона дивилася на екран, і щось всередині неї стискалося — страх, полегшення, біль, надія, усе одразу.

— Скільки людей це побачить? — прошепотіла вона.

— Мільйони, — відповів він. — «Голос правди» — одне з найбільших видань у країні. Плюс, Корнієнко сказав, що вони синхронізували публікацію з європейським партнером. Це вже не можна зупинити.

Він прокручував статтю, і з кожним абзацом напруга у його плечах трохи спадала. Корнієнко справді зробив роботу бездоганно. Документи, свідчення, фінансові схеми, імена посібників — усе викладено чітко, логічно, з посиланнями на джерела. А наприкінці — відео інтерв'ю з Емілією.

— Ти хочеш подивитися? — спитав він обережно.

Вона похитала головою.

— Ні. Не зараз. Можливо, ніколи.

Демид поклав телефон на тумбочку, сів поруч з нею, обняв за плечі.

— Тепер усе залежить від того, як швидко це розлетиться. Якщо стаття стане вірусною, якщо люди почнуть ділитися, обговорювати, вимагати розслідування — Босий опиниться під таким тиском, що не зможе просто так цькнути на нас.

— А якщо він усе одно прийде?

— Тоді ми будемо готові, — Демид підвівся, підійшов до шафи і витягнув звідти невелику коробку. Поклав її на ліжко між ними.

Емілія дивилася на коробку, розуміючи, що всередині, і серце забилося частіше.

— Це...

— Зброя, — кивнув він. — Я навчу тебе нею користуватися. Не тому, що я хочу, щоб ти стріляла. А тому, що якщо станеться найгірше — ти повинна вміти себе захистити.

Він відкрив коробку. Всередині лежав невеликий пістолет — компактний, чорний, холодний.

— Це Glock 43, — пояснив Демид. — Легкий, простий у використанні, надійний. Я покажу тобі, як перевіряти магазин, як ставити на запобіжник, як цілитися. Але пам'ятай — ти стріляєш тільки якщо твоє життя у прямій небезпеці. Не для залякування, не для попередження. Якщо ти дістаєш зброю — ти готова її використати.

Емілія дивилася на пістолет, і їй хотілося відштовхнути коробку, сказати, що вона не може, що це не для неї. Але інша частина — та, що навчилася виживати — розуміла: він правий. Світ, у якому вони опинилися, не лишав місця для наївності.

— Добре, — тихо сказала вона. — Навчи мене.

***

Наступні години вони провели у саду, далеко від будинку, де ніхто не міг їх побачити. Демид терпляво пояснював: як тримати зброю, як дихати перед пострілом, як не закривати обидва ока, прицілюючись. Емілія слухала уважно, повторювала рухи, намагаючись подолати тремтіння у руках.

Перший постріл її злякав — навіть із берушами звук здався оглушливим. Відкіт відкинув її руку вгору, і куля пішла далеко повз ціль — пластикову пляшку на пні.

— Ще раз, — спокійно сказав Демид. — Стій міцніше, ноги на ширині плечей. Руки прямі, але не напружені. Видих — і натискай.

Вона спробувала знову. І знову. І знову. До обіду вона вже могла влучити у пляшку два рази з п'яти. Це було далеко від ідеалу, але краще, ніж нічого.

— Досить на сьогодні, — Демид забрав у неї пістолет, поклав на запобіжник. — Ти добре впоралася.

Емілія терла зап'ястя — від віддачі вони боліли.

— Я і не знала, що стріляти так фізично важко.

— Усе важко, коли робиш вперше, — він усміхнувся, провів рукою по її щоці. — Але ти вчишся швидко. І це добре.

Вони повернулися до будинку, і Демид одразу ж перевірив телефон. За ці кілька годин світ вибухнув.

Стаття набрала вже півмільйона переглядів. Коментарі йшли тисячами. Соцмережі розривалися від репостів. Хештег #BosyiMustFall став трендом. Люди ділилися статтею, записували відеозвернення, вимагали від влади реакції.

І влада реагувала.

Демид увімкнув телевізор, переключився на новинний канал. Ведуча з серйозним обличчям говорила:

«...Генеральна прокуратура підтвердила, що розпочато офіційне розслідування у справі організованої злочинної групи, яку очолює особа, відома під псевдонімом "Босий". За попередньою інформацією, проти нього порушено кримінальну справу за статтями: торгівля людьми, підроблення документів, легалізація коштів, отриманих злочинним шляхом...»

Емілія слухала, і їй здавалося нереальним, що це відбувається. Що вона — маленька, переляканя дівчина, яка ще місяць тому тремтіла у підвалі — змогла запустити цей механізм.

— Він знає, — тихо сказала вона. — Він зараз дивиться це і знає, що це я.

— Так, — Демид не заперечував. — І він лютий. Його світ руйнується на очах. Рахунки заблокують, люди почнуть зізнаватися, щоб отримати пом'якшення. Його імперія тріщить по швах.

— І що він зробить?

Демид вимкнув телевізор, повернувся до неї.

— Він спробує дістатися до нас, поки ще має ресурси. Сьогодні, завтра, можливо, післязавтра. Але він прийде.

— Ми готові?

— Майже, — він підійшов до вікна, роздвинув штору, оглянув сад, дорогу, ліс за будинком. — Мені потрібно зробити ще кілька дзвінків. Переконатися, що коли він прийде — ми не будемо самі.

Емілія підійшла до нього, обняла ззаду, притулилася щокою до його спини.

— Я боюся, — прошепотіла вона. — Але вже не так, як раніше. Раніше я боялася безпорадно. А зараз... зараз я боюся, але знаю, що можу боротися.