Розділ 91. Перший хід

Ранок наступного дня Демид провів за комп'ютером. Емілія принесла йому каву, але чашка так і залишилася недоторканою, поки не охолола. Його пальці швидко бігали по клавіатурі, очі не відривалися від екрану.

— Що ти робиш? — нарешті спитала вона, не витримавши тиші.

— Шукаю правильну людину, — відповів він, не піднімаючи голови. — Того, хто зможе запустити це у світ так, щоб Босий не зміг зупинити.

Емілія присіла на край столу, спостерігаючи за ним. На екрані мигтіли профілі соціальних мереж, сайти новинних агентств, форуми журналістів-розслідувачів.

— Ти шукаєш журналіста?

— Не просто журналіста, — Демид нарешті відірвався від екрану, потер втомлені очі. — Мені потрібен хтось, хто не боїться, хто має репутацію, захист, аудиторію. Хтось, кому Босий не зможе просто заткнути рота або залякати.

Він знову повернувся до комп'ютера, відкрив нове вікно. На екрані з'явилося фото чоловіка років п'ятдесяти, сивий, з проникливим поглядом і зморшками, що свідчили про життя, прожите не в спокої.

— Максим Корнієнко, — прочитав Демид. — Журналіст-розслідувач, лауреат національних премій. Спеціалізується на корупції та організованій злочинності. Три роки тому опублікував матеріал про зв'язки міської влади з кримінальними угрупованнями. Отримував погрози, але не зламався.

— І ти думаєш, він погодиться? — в голосі Емілії було сумнів.

— Він журналіст, — усміхнувся Демид. — Для них така історія — золота жила. Плюс, у мене є дещо, що його зацікавить.

— Що саме?

— Ексклюзив, — Демид повернувся до неї. — Не просто документи. Жива свідок. Дівчина, яку Босий купив, тримав у полоні, яка втекла і готова розповісти все на камеру.

Емілія здригнулася. Вона розуміла, що це логічно, що це частина плану, але сама думка про те, щоб розповідати незнайомій людині про те пекло, через яке вона пройшла...

— Я не знаю, чи зможу, — прошепотіла вона.

Демид встав, підійшов до неї, обняв за плечі.

— Ти не мусиш розповідати все. Тільки достатньо, щоб люди повірили. Щоб історія стала реальною, живою. Документи — це холодні цифри. Але твоє обличчя, твій голос, твої емоції — це те, що змусить людей обертати увагу.

Емілія закрила очі, відчуваючи, як тремтять руки. Частина її хотіла відмовитися, сховатися, забути. Але інша частина — та, що народилася за ці місяці виживання — розуміла: це єдиний шлях.

— Добре, — сказала вона тихо. — Я зроблю це.

***

Контакт з Корнієнком встановили через захищений email. Демид не писав подробиць, тільки коротко: «Маю інформацію про Босого. Документи, свідок, докази. Зустріч на нейтральній території. Приїжджайте один».

Відповідь прийшла через дві години: «Завтра. 14:00. Кафе "Під липами", центральна площа. Як вас впізнати?»

Демид усміхнувся. Журналіст був обережний, що добре. Обережні люди живуть довше.

«Я буду у сірому светрі. Ви — тримайте у руках газету "Голос правди". Якщо помітите хвіст — скасовуємо».

Наступного дня вони виїхали рано. Демид наполягав, щоб Емілія теж поїхала — не на зустріч, а поруч. Вона чекатиме у машині, на відстані, але в полі його зору. На випадок, якщо щось піде не так.

Дорога до міста зайняла півтори години. Емілія мовчала майже весь шлях, дивлячись у вікно на ліси, що змінювалися полями, на маленькі села, що проносилися повз. Демид час від часу кидав на неї погляд, але не намагався розпочати розмову. Він розумів — їй потрібен час зібратися з думками.

Коли вони в'їхали до міста, Емілія відчула, як серце забилося швидше. Стільки людей. Стільки машин. Стільки місць, де може ховатися небезпека. Вона звикла до тиші пагорба, до порожніх доріг, до того, що найближчий сусід — за кілометр. Тут же все було занадто близько, занадто голосно, занадто хаотично.

— Дихай, — тихо сказав Демид, поклавши руку на її коліно. — Ми тут ненадовго. Година максимум — і повернемося додому.

«Додому». Як легко він вимовив це слово. І як тепло стало від нього на серці.

Вони припаркувалися за два квартали від кафе. Демид дістав телефон, перевірив камери навколо — він заздалегідь підготувався, знаючи розташування усіх камер спостереження у цьому районі.

— Я буду там, — показав він на невелике кафе через дорогу від «Під липами». — Сяду біля вікна. Якщо щось піде не так, якщо побачиш незнайомих людей, які виглядають підозріло — дзвониш мені. Один дзвінок, і я виходжу.

— А якщо ти не встигнеш?

— Встигну, — у його голосі була така впевненість, що Емілія мимоволі повірила.

Він поцілував її — коротко, але міцно, ніби вкладаючи в цей поцілунок усе, що не встиг сказати.

— Я повернуся, — пообіцяв він.

— Я знаю, — прошепотіла вона.

Демид вийшов з машини, закинув на плече невелику сумку з документами і неквапливо пішов у бік площі. Емілія спостерігала за ним, поки він не зник за рогом, а потім перевела погляд на кафе, де за кілька хвилин має відбутися зустріч, яка змінить усе.

***

Максим Корнієнко сидів за столиком біля вікна, тримаючи у руках газету. Він прийшов на п'ятнадцять хвилин раніше — стара звичка, що врятувала йому життя не раз. Його очі сканували площу, відзначаючи деталі: молода пара з дитячою коляскою, чоловік з собакою, група туристів з фотоапаратами. Все виглядало нормально.

Коли Демид увійшов до кафе, Корнієнко впізнав його відразу. Не тільки завдяки сірому светру — завдяки тому, як він рухався. Обережно, з постійним скануванням простору, з напруженістю у плечах, яку не сховаєш. Чоловік, який живе у небезпеці.

— Максим? — Демид зупинився біля столика.

— Сідайте, — журналіст вказав на вільний стілець.

Вони замовили каву, яку ніхто не збирався пити. Це була просто формальність, щоб не виглядати підозріло для офіціантів.

— Значить, Босий, — Корнієнко одразу перейшов до справи. — Ви розумієте, що це ім'я у наших колах — як прокляття? Два журналісти, які намагалися копати у його бік, зникли. Один офіційно "покінчив з собою", другого досі шукають.

— Я знаю, — спокійно відповів Демид. — Саме тому я прийшов до вас. Ви — один з небагатьох, хто не злякався і продовжив працювати.